– Коли їдеш?
– Не знаю. Відпустку ще не затверджено.
Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.
– Не знаю, – повторив він. – Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер усе переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим пишатися!
Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:
– Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?
– Він був у нас учителем історії та релігії.
– Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.
– Чому б йому не жити? Адже він не солдат.
– Ні.
– Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.
– Привітай його від мене.
– Гаразд.
– Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.
– Мабуть. Хіба що після повернення. Та це й не довго, якихось три тижні.
– І то правда. Ну, бувай здоровий.
– Ти також.
Фрезенбург, провалюючись у снігу, попростував до своєї роти, що розташувалася в сусідньому розбитому селі. Гребер дивився йому вслід, аж доки той не зник у сутінках. Тоді повернув назад. Перед церквою побачив темну тінь собаки. Двері прочинилися, і тоненький промінчик світла на мить вирвався надвір. То хтось відхилив плащ-намет при вході. Від тієї крихти світла повіяло теплом; не знаючи, що то за світло, можна було подумати, що ти на батьківщині. Гребер підійшов до собаки. Той відскочив убік, і Гребер побачив, що обидві покалічені статуї святих винесено з церкви надвір і поставлено в сніг. Поряд валявся розбитий велосипед. Їх викинули – усередині потрібен був кожний клаптик простору.
Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод.
Тьмяне сяйво вечірньої зорі мерехтіло над руїнами. Трохи збоку від церкви лежали мертві. У талому снігу знайшли ще трьох – давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші – ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.
Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.
– Мерщій нагору! – гукнув хтось із поповнення.
– Спокійно! Не засвічуйте вогню!
– Швидше з цієї пацючої нори!
– Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?
Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.
– Тут когось прикидало!
– Спокійно!