– Я хочу вам щось сказати – не витримую я. – Ми дамо вам ще цементоване обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд.
Жінка злякано дивиться на мене.
– Безкоштовно, – додаю я.
Її обличчя на мить освітлює ледь помітна посмішка, сумна посмішка.
– Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка… Бона каже, що ганьба…
Жінка витирає сльози.
Я дуже збентежений: мені здається, ніби я поводжусь, як артист Гастон Мюнх із міського театру, коли він грає графа Таста в «Честі» Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Ґеорґ ще не повернувся з переговорів із Ризенфельдом, і відчуваю недовір’я до самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити Бога? Один добрий вчинок за інший – обрамлення на могилу і напис за те, що Ризенфельд прийме вексель строком на три місяці і дасть добру партію граніту. Ця думка так витвережує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля Кнопфа і, голосно лаючись, набираю відро води, щоб змити їх. А Кнопф тим часом спить у себе в кімнаті сном праведника.
– Тільки на шість тижнів, – розчаровано кажу я.
Ґеорґ сміється.
– Векселем на шість тижнів теж не слід нехтувати. Банк на більше не хоче давати. Хтозна, який тоді буде курс долара. Крім того, Ризенфельд обіцяв за чотири тижні заглянути до нас знову. Ми тоді зможемо укласти ще одну угоду.
– Ти віриш у це?
Ґеорґ знизує плечима:
– А чому б і ні? Може, Ліза знову приманить його сюди. Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.
– Добре, що він не бачив її вдень.
– Це стосуться не тільки Лізи, – Ґеорґ дивиться на мене трохи збентежено. – А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.
– У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.
– Не романтична! – Ґеорґ презирливо посміхається. – Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.
Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Ґеорґ заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.
– Ризенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі, – кажу я, – а не інтрижку з жінкою різника.
Ґеорґ махає рукою.
– Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.
Ґеорґ у нас знавець вищого світу. Він одержує «Берлінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Ґеорґ не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про житя на Курфюрстендамм[3]. І не тільки це: він стежить за міжнародним