Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

фраз, ще до того, як вона показала їй, де поставити валізи.

      Вона пішла до одного з великих панно, на яких були зображені різні квартали Женеви – міста, такого приязного до туристів, міста, що не любило дивитися на заблукалих, і, щоб цього уникнути, на великих дошках оголошень вивішували мапи.

      Там стояв якийсь чоловік, і вона запитала в нього, чи знає він, де вулиця Берна. Він подивився на неї з цікавістю й запитав, чи справді вона шукає саме цю вулицю, чи хоче знати, де починається дорога, яка веде до Берна, столиці Швейцарії.

      – Ні, – відповіла Марія, – я запитую саме про вулицю, яка є в цьому місті.

      Незнайомець подивився на неї згори вниз, переконаний, що її знімають на камеру для якоїсь телевізійної програми, з тих, які розвеселяють публіку, показуючи реакцію людей у безглуздих ситуаціях. Марія постояла біля панно п’ятнадцять хвилин (зрештою Женева – місто невелике)‚ і знайшла ту вулицю, яку шукала.

      Невидима подруга, що мовчала, поки Марія роздивлялася мапу, тепер спробувала її остерегти: вона сказала‚ що тут ідеться навіть не про мораль, а про те, щоб ступити на дорогу, з якої нема вороття.

      Марія відповіла, що коли вона збере гроші на повернення зі Швейцарії, то зможе вийти з будь-якої ситуації. Крім того, жодна людина, з тих, які зустрічалися на її шляху, робила зовсім не те, що їй хотілося б робити. Такою була реальність життя.

      «Ми перебуваємо в падолі сліз», – сказала їй невидима подруга.

      – Ми можемо плекати багато мрій, але життя є тяжким, невблаганним, сумним, – відповіла їй Марія. – Що ти хочеш мені сказати? Що мене осудять? Ніхто нічого не знатиме, й це триватиме лише протягом певного періоду мого життя.

      Усміхнувшись лагідно, але сумно, невидима подруга зникла.

      Марія пішла до парку розваг, купила квитка на американські гірки й кричала там, як і всі інші, але кричала, добре розуміючи, що небезпеки немає, що це лише гра. Поїла в японському ресторані, навіть не розуміючи добре, що саме їсть‚ – знала тільки, що це коштує дуже дорого – і була тепер готова дозволити собі жити з усім можливим шиком. Вона була весела, бо не хотіла більше ані чекати телефонних дзвінків, ані рахувати кожне сентаво, яке вона витрачала.