– Вона робить багато таких речей, – сказав Девід. – Не завжди, коли приходить хтось, але якщо це той, кого вона знає і любить… майже завжди.
Наприкінці весни 2003 року Люсі знайшла дочку в батьківській спальні, та тягнула на себе другу шухлядку Люсіного комода.
– Гро! – сказала мала матері. – Гро, гро!
– Я не розумію тебе, сонечко, – сказала Люсі, – але можеш поритися у шухляді, якщо тобі хочеться. Там тільки стара білизна і залишки косметики.
Проте Абра на позір не виявила інтересу до шухляди; навіть не зазирнула туди, коли Люсі її витягла, щоб показати, що всередині.
– Позау! Гро! – А тоді, глибоко зітхнувши: – Ма, гро позау!
Батьки ніколи не можуть цілком навчитися дитячої мови – не вистачає часу, – хоча більшість її розуміє на якомусь рівні, тож Люсі врешті-решт второпала, що її дочку цікавить не вміст комода, а щось поза ним.
Заінтригована, вона його відсунула. Абра миттю кинулась у проміжок, Люсі, побоюючись, що там може бути пил, а то й навіть комахи якісь чи миша, зробила порух вхопити дочку ззаду за сорочку, але схибила. Не встигла вона відтягти комод на відстань достатню, щоби протиснутися туди самій, як Абра вже тримала в руці двадцятидоларову банкноту, яка була знайшла колись собі щілину, куди завалитися, між поверхнею комода і нижнім краєм дзеркала.
– Диви! – радісно вигукнула мала. – Гро! Мої гро!
– Ба ні, – сказала Люсі, вихоплюючи банкноту з дитячого кулачка, – діти не мають грошей, бо гроші їм не потрібні. Але ти щойно заробила собі ріжок морозива.
– Мо’озиво! – закричала Абра. – Моє мо’озиво!
– Розкажи тепер доктору Джону про місіс Джадкінс, – сказав Девід. – Тоді ти особисто була присутня.
– Дійсно, була, – кивнула Кончетта. – Це трапилося у вікенд після Четвертого липня.
Влітку 2003 року Абра вже почала говорити більш-менш повноцінними реченнями. Кончетта приїхала до Стоунів на весь вікенд. У неділю, шостого липня, Дейв поїхав до «7-Одинадцять» купити каністру «Блакитного носорога»[117] для барбекю на задньому подвір’ї. Абра гралася з кубиками у вітальні. Люсі з Четтою були в кухні, хтось з них періодично ходив поглянути на Абру, щоби пересвідчитися, що вона не вирішила витягти з розетки й пожувати штепсель телевізора або вилізти на Диванну гору. Але Абра не виявляла інтересу до такої діяльності; вона захоплено вибудовувала зі своїх пластикових малечих кубиків щось схоже на Стоунхендж[118].
Люсі з Четтою вивантажували посудомийну машину, коли Абра раптом почала кричати.
– Крик був такий, ніби вона помирає, – сказала Четта. – Ви ж знаєте, яким таке лячним буває, еге ж?
Джон кивнув. Він знав.
– Бігати в моєму віці не вельми природно, але того дня я помчала, мов та Вілма Рудолф[119].