– Короткотермінову роботу я тобі лише й можу запропонувати, – сказав Кінгслі. – Щойно закриються на літо школи…
– Біллі мене попередив. Якщо я вирішу ще залишитися тут, коли настане літо, тоді спробую хоспіс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.
– Мені однаково, що так, що інакше. – Кінгслі позирав на нього цікавим оком. – Помираючі люди тебе не бентежать?
«Твоя мати померла там, – подумав Денні. – Схоже, що сяйво врешті-решт не пропало; воно навіть ховатися не збиралося. – Коли вона відходила, ти тримав її за руку. Її ім’я було Еллен».
– Ні, – відповів він. А потім, сам не знаючи навіщо, додав: – Ми всі помираючі. Цей світ усього лише хоспіс зі свіжим повітрям.
– Ще й філософ до того ж. Ну, містере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Біллі я довіряю – він рідко помиляється щодо людей. Тільки не запізнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруєш собі далі, бо Рівінгтон Хаус не захоче мати з тобою нічого до діла – я про це подбаю. З цим нам усе ясно?
Ден відчув, як в ньому стрепенулося обурення,
(уїдливе чмо)
але він його задавив. Тут гра йшла на полі Кінгслі і його м’ячем.
– Кришталево.
– Можеш починати вже завтра, якщо тобі так годиться. Кімнат на оренду в місті повно. Якщо бажаєш, можу зателефонувати до пари місць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаєш свій перший зарплатний чек?
– Так. Дякую вам, містере Кінгслі.
Кінгслі махнув рукою.
– На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?
– Дійшли.
Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.
Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва»[67], розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.
– Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, – промовив Кінгслі.
«Ні, – подумав Денні. – Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».
– З тобою все гаразд? – запитав Кінгслі. – Щось ти нібито трохи зблід.
– Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.
Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?
Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки