Моя подруга розвеселилася. Щодо мене, то я намагалася не думати ні про що, – мої реакції були цілком автоматичними.
Апатія. Я ще не дійшла до цього стану, протестую проти того, що відбувається зі мною, але думаю, що незабаром – за кілька місяців, днів або годин – можу втратити інтерес до всього й буде дуже важко контролювати настрій.
Схоже, моя душа вилітає з тіла й переходить до незнайомого мені місця, «безпечного» місця, де мені не доведеться нічого терпіти, і я звільнюся від нічних кошмарів. Так, ніби я перебувала не в поганому японському ресторані, де, утім, подавали чудову їжу, а переживала сцену з кінофільму, який дивилася, не бажаючи або неспроможна відвести від нього очі.
Я прокидаюся вранці й виконую звичні ритуали – почистити зуби, зібратися перед робочим днем, піти в кімнату дітей, розбудити їх і підготувати до школи, зварити ранкову каву для всієї родини, усміхатися, казати, що життя чудове. Щохвилини в кожному жесті я відчуваю тягар, якого не можу зрозуміти, наче та тварина не розуміє, як вона опинилася в пастці.
Їжа не має смаку, усмішка, навпаки, стає ширшою (щоб ніхто нічого не запідозрив), бажання плакати придушується, світло набуває сірого кольору.
Учорашня розмова не справила на мене доброго враження: починаю розуміти, що збудження мене покинуло і я швидко провалююся в апатію.
Невже ніхто цього не помітить?
Звичайно, ні. Зрештою, я остання людина у світі, згодна зізнатися в тому, що потребую допомоги.
Такою є моя проблема. Вулкан вибухнув, і ніщо вже не поверне його лаву всередину, не посадить жодного колоска чи дерева й не вижене овець, щоб вони там паслися.
Я цього не заслуговую. Я завжди намагалася відповідати сподіванням світу. Але таке зі мною сталося, і я неспроможна нічого вдіяти, крім як ковтати пігулки. Можливо, сьогодні я вигадаю привід, щоб звернутися до психіатричної клініки та соціальної допомоги (вони від цього будуть у захваті) і мені пощастить зустріти гарного психіатра, у якого можна буде попросити допомоги, хоч це й неетично. Але не все є етичним.
Я не маю жодної настирливої думки – наприклад, посадити себе на дієту. Не опанувала мене й манія чистоти, яка іноді впливає на жінку, що працює в офісі з восьмої ранку, спершу виправши й випрасувавши одяг і прибравши в оселі, а повертається додому о п’ятій пополудні, сходивши до супермаркету. Я неспроможна приглушити свої розчарування, намагаючись бути суперматір’ю, бо діти відчують недовіру до мене на всю решту життя.
Я вирушаю на службу й знову бачу сусіда, який миє автомобіль. «Але хіба він не мив його вчора?»
Не можу стриматися – підходжу й запитую його про це.
– Учора я ще трохи не закінчив роботу, – відповів він, після того як побажав мені доброго дня, запитав, як ведеться моїй родині, і сказав, що моя сукня дуже гарна.
Я подивилася