– Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.
Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками – з ковбасою та молочними продуктами:
– Дай-ка я абніму тібя, бандіта…
Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:
– Ти насавсєм – ілі как?
– Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. – Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо: – Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.
– А його й слід здимів, – знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. – Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопець – і крав? А він – свинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.
– Та де ж він?
– Поїхав! Аж загуло!
– А бізнес?
– Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!
– І куди подався?
– Нам нє дакладивал. Уєхал – і канци в воду, сам знаіш, – покривила губами Тося.
Борис посмутнішав:
– Може, хтось знає?
– Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.
– Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать…
– От іменно, промовчиш – цілішим залишишся.
– Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.
Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:
– А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?
– А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.
– Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!
– Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справа – бізнесова, а особисте життя – то інше.
Шишляннікова лише виразно хмикнула.
Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:
– Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?
Їй відповів нахабний фальцет:
– А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! – це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося:
– З чого тут вибирати? Два сорти сиру, три – ковбаси? Та й ті, мабуть, торішні?
– Не подобається – не беріть! – миттєво знайшлася юна продавщиця.
– А ти, красунечко, з відділом захисту прав споживача ще справи не мала? Я тобі цю радість влаштую. До речі, розмову нашу записую, – єхидно посміхаючись, він показав двома пальцями на свій плеєр.
Конец