Позвонишь маме, скажешь: «Не жди!» —
Потому, что на улице дождь,
А у нас еще ночь и стихи…
Воркута. Алько! А коли тебе перший раз, тобі скільки було?
Алька. Тринадцять…
Воркута (до Жанки). Бреше?
Жанка. Бреше, мабуть.
Воркута. А без понтів? Скільки?
Алька. Тринадцять!
Воркута. Що, справді тринадцять?
Алька. А то!
Воркута (до Жанки). А тобі?
Жанка. П’ятнадцять… Здається… (Згадує, подумки рахує). Ну да! П’ятнадцять.
Воркута. О, то я між вами стара дєва!
Жанка. В смислі?
Воркута. А мені вже шістнадцять було… Якраз на дні народження і…
Жанка. Напоїли – і?..
Алька. Напоїла – і!.. Вона напоїла… Січеш?
Жанка. А! Любов? Да?
Воркута. Ага. Любов. Велика і красива…
Алька. А толку?
Воркута. Толку мало… Я ж за ним, падло, півроку ушивалася. Думала: дам – і все, мій буде… На день народження покликала у ліс, на шашлики… Тиждень предків на пецики крутила… А він!.. «Нічого, – каже, падла, – не пам’ятаю, а значить, нічого й не було!» Гуд бай, аривідерчі, «вон пашла»!..
Жанка. А ти?
Алька. Вона й пішла. По повній програмі і на всю котушку! П’ятирічку за два роки, ударниця туда!
Воркута. Нічого… Пару раз потім підвалював: відика кликав подивитися, ну і те-се… Але я його відшила. Із принципу…
Алька. Принципова!
Жанка. І правильно!
Воркута (роздратовано). Сама знаю, що правильно, що неправильно! Без тебе!
Жанка. Ти чого? Я ж…
Алька. Ну, хватить вам! Завелися!.. (Співає, Воркута із Жанкою підхоплюють):
А когда ты стихи прочтёшь,
Будет всё как старинный роман,
И ты тихо скажешь: «Пусти!» —
Опрокинутая на диван.
Будут губы алы и нежны,
Будут руки искать и ласкать.
Равнодушно отметят часы
Первый день твоей женской судьбы…
Жанка. Ну що, гайда по хазах? Засиділися ми… (До Воркути). Глянь-но, котра вже на твоєму «писку моди»?
Воркута (подивившись на годинник – невеличке «сердечко», із кришечкою, на довгому ланцюжку через шию). Ого! Половина першої! І справді, пора! Пішли, Алько.
Алька. Ви йдіть.
Воркута. А ти.
Алька. А куди мені йти? Додому краще не потикатися. Мати уб’є…
Воркута. Так вже й уб’є?
Алька. Як не вб’є, то все одно не пустить у хату… Так що мені що тут, що на сходах у під’їзді до ранку куняти – все одно. Тут навіть краще.
Воркута. Не дурій! Пішли. Пустить, куди вона дінеться?!
Алька. Не пустить. Сказала: щоб у десять була вдома, – і хана: рівно в десять двері на замок, ключ під подушку. І хоч ти що!..
Жанка. Так батько, може, впустить? У тебе ж батько є?
Алька.