Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

начало книги сице: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав’янська земля. Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, котрі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

Панове субскрибенти!

      «Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрюковать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже, було, і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрюкованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов’я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнковъ) і надрюковать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко [1839–1841, С.-Петербург]

      1841

      «Вітер з гаєм розмовляє…»

      Вітер з гаєм розмовляє

      Шепче з осокою,

      Пливе човен по Дунаю

      Один за водою.

      Пливе човен вод[и] повен,

      Ніхто не спиняє;

      Кому спинить – рибалоньки

      На світі немає.

      Поплив човен в синє море,

      А воно заграло, —

      Погралися гори-хвилі —

      І скіпок не стало.

      Недовгий шлях – як човнові

      До синього моря —

      Сиротині на чужину,

      А там – і до горя.

      Пограються добрі люди,

      Як холодні хвилі;

      Потім собі подивляться,

      Як сирота плаче;

      Потім спитай, де сирота, —

      Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

      Мар’яна-черниця

      Оксані К…..ко.

      На пам’ять того, що давно минуло.

      Вітер в гаї нагинає

      Лозу і тополю,

      Ламá дуба, котить полем

      Перекотиполе.

      Так і доля: того ламá,

      Того нагинає;

      Мене котить, а де спинить,

      І сама не знає —

      У якому краю мене заховають,

      Де я прихилюся, навіки засну.

      Коли нема щастя, нема таланý,

      Нема