Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 року вивершується безсмертним «Як умру, то поховайте…», що ввійшов не тільки в історію літератури, а й у свідомість українського народу як «Заповіт». Написано його 25 грудня в Переяславі під час тяжкої хвороби. У «Заповіті» він чинив чесний ритуал прощання зі своїм народом і, вже відчуваючи себе його пророком (на рівні поетичного натхнення, звісно, а не побутової поведінки та побутового самоусвідомлення: в побуті він був людиною скромною), у стислій афористичній формі виклав квінтесенцію свого почуття України та своїх заповідей землякам.
Восени 1845 року написано поему «Кавказ». В історії світової літератури небагато знайдемо прикладів, щоб поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності і моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом людства.
Шевченків «Кавказ» і своїм змістом – не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. У всякому разі – не тільки. І не тільки больовий сигнал з одної точки земної кулі, з одного вузла організму людства. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають у моторошні запитання й рахунки до Бога. У дивовижну молитву-прю.
І ось чому Шевченків «Кавказ» – не просто моральна інтелігентська (чи громадянська) позиція щодо певних явищ (як відповідні пасажі в «кавказьких» творах Пушкіна, Лєрмонтова, Полежаева; як антиколоніальні мотиви в творчості деяких європейських поетів), – а гнів, мука і палахкотіння всього його єства. Це найвищою мірою «інтимний» твір, у якому виявилися не тільки світоглядне осердя особистості поета, а й усі вигини вдачі й темпераменту.
Вирування сумнівів, проклять і надій… але надія – над усе. Бажання-веління горцям і всім «лицарям волі». Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом. І тут уже не мало значення, що волає Шевченко до Бога християнського про правду нехристиянських народів. Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди.
…Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!..
«Братчики»… Антикріпосницькі, антимонархічні та національно-патріотичні настрої молодих українських інтелігентів з числа викладачів та студентів Київського та Харківського університетів вилилися у створення наприкінці 1845 та на початку 1846 років таємного товариства,