Захід сонця вручну. Петро Ящук

розповіла про все Святославові. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутінками вечірніми і сутінками страшної невідворотної розв’язки. Син сидів перед ними, але здавалось спить з відкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матір, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простіть, сів на голку, виходу немає… В колонію підсадили двох СНІДом заражених, там закон – відсутність закону. Про них знали тільки начальник колонії і начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душі і для тіла, – заразили і мене… Тепер все, простіть… що зразу не сказав. Решта – амністія, ідіть – плодіться…»

      Людмила, здається, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофіл, глянувши на тата, хотів кинутися до нього. Ще було видно, волосся на голові Святослава стало білим, як сніг. Теофіл мовчки піднявся, вийшов…

      В хаті Білогаїв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гірше грому прибивала людське життя. Ніжність приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

      Теофіл не ліг на стаціонарне лікування, приходив на ніч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже і жити, а не тільки ходити. Лікарі відмовились госпіталізувати його на місці, направили в область. З чим їхати? Грошей немає, заробітку немає. Ціни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фізично.

      На такому тлі в Білогаїв забулись всі дати і подій, і свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рік, як був відключений за неплату. Зателефонували друзі, яких теж загнала чужа їм перебудова на слизьке.

      – Людмило, вітаємо тебе з наступаючим Днем твого народження, завтра прийдемо привітати тебе з квітами…

      Після паузи Людмила зітхнула: «Не треба, не приходьте. Залишилось останнє відро картоплі. Більше нічого немає». Тихо поклала телефонну трубку.

      Надворі йщов щедрий червневий дощ. Людмила спокійно, дуже спокійно, в якійсь прострації вийшла непоміченою з хати. Вуличкою вийшла на швидкісну асфальтову дорогу, побрела серединою дороги без думки, без надії…

      Святослава наче струм підкинув. Де дружина? Висмикнувсь з хати, швидше… Почув, як на шосе заверещали автомобільні гальма, жіночий скрик і глухий звук удару зі скреготом металу. Побачив зразу розпластане, розірване тіло Людмили. Поруч – вм’яті «жигулі» обняли електричний стовп, закривавлений водій дихав.

      Давно стародавній О-г не бачив такого похорону, хоча чого на цій землі тільки не було. Несли домовину з тілом Людмили, як Варвари Великомучениці, ті, хто знав її, хто жив поруч, хто працював з нею поруч. Голосіння не було, були скупі болючі сльози. Зашкаралублі грубі руки несли домовину з тілом обережно, якось навіть ніжно, ніби новонароджену до Христа. Таке чорне сорокаріччя твоє, Людмило Білогай! Біда все і всіх перемішала, всіх об’єднала повага до покійної, непоправна