– Сюди, – сказав Ален, жестом руки запрошуючи нас до наступної кімнати. Там були ще одні сходи, які вели угору, а не вниз. Із кожного боку зачинених дверей виднілися кілька незручних ослонів. Ален зупинився, мовчки й терпляче чекаючи реакції на наш прихід. І вона не забарилася – у вигляді єдиного латинського слова, що прозвучало крізь товстий шар дерева:
– Introite.
Метью аж сіпнувся, зачувши його. Ален стривожено поглянув на нього і штовхнув двері. Вони тихенько розчинилися, повернувшись на міцних, добре змазаних завісах.
Напроти дверей, повернувшись до нас спиною, сидів чоловік із блискучим волоссям. Навіть у сидячому положенні було видно, що він доволі високий, з широкими плечима атлета. По паперу шкрябала ручка, витворюючи безперервну високу ноту, що гармонізувалася безперервним потріскуванням дров у каміні та завиванням поривчастого вітру надворі.
До цієї музики додалася басова нота:
– Sedete.
Тепер настала моя черга сіпнутися. Цього разу розчинені двері не пом’якшили звуку, і тому голос Філіпа пролунав так, що у мене аж у вухах задзвеніло. Цей чоловік звик, щоб йому підкорялися без зайвих запитань. І ноги понесли мене до одного з двох приготованих крісел, щоб сісти у нього, як було наказано. Я вже встигла зробити аж три кроки і лише тоді здогадалася, що Метью й досі стоїть на порозі. Я повернулася до нього і взяла за руку. Метью стояв, спантеличено опустивши очі й явно намагаючись відігнати від себе спогади.
За кілька секунд ми перетнули кімнату. Я вмостилася у кріслі, отримавши обіцяну дірчасту металеву жаровню під ноги та вино. Співчутливо поглянувши на нас і кивнувши, Ален вийшов. І ми стали чекати. Для мене це чекання було важким, а для Метью – нестерпним. Його внутрішня напруженість увесь час зростала, аж поки він не почав тремтіти, переповнений придушеними емоціями.
На ту мить, коли його батько нарешті засвідчив нашу присутність, мої тривога та напруження вже підібралися небезпечно близько до поверхні. Я витріщалася на свої руки, гадаючи, чи достатньо вони сильні, щоб задушити Філіпа, коли на моїй схиленій у поклоні голові розквітли дві страшенно холодні точки. Піднявши підборіддя, я виявила, що дивлюся прямо в рудувато-коричневі очі грецького божества.
Коли я вперше побачила Метью, то моїм початковим інстинктивним бажанням було тікати. Але Метью – хоч яким би великим та приголомшуючим він не здавався того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці – Метью й близько не здавався наскільки потойбічним, таємничим та надприродним. І не тому, що Філіп де Клермон був потворою. Навпаки. Якщо пояснювати по-простому, то він був найбільш вражаючою істотою, яку я коли-небудь