– Гаразд, мабуть, вже піду. Мені ще треба у перукарню. Сьогодні ввечері постараюся зайти. Десь до одинадцятої…
Андрій поцілував Надю.
– Вибач, – попросила вона. – Не хотіла тебе образити.
– Я не образився, – запевнив хлопець.
Вербицький вийшов із будинку і зупинився. Оглянув простори Сихова, відчув гарячий подих липневого вітру і попрямував до зупинки маршрутних таксі. Чекати довго не довелося. Хвилин через двадцять він вже опинився в центрі міста. У перукарні, яку відвідував регулярно, на нього чекала несподіванка. Цього дня клієнтів обслуговували дівчата-практикантки. З огляду на те, що якість зачіски мала неабияке значення, Андрій хотів було піти звідти. Однак, уважно поглянувши на молоденьку сором'язливу дівчину, яка запрошувала його у крісло, вирішив ризикнути. Звісно, відразу повідомив, до якої події готується.
Перукарка взялася за справу. Діяла вона досить впевнено і без поспіху. Тож у Вербицького було вдосталь часу, щоб поспостерігати за юною майстринею. Спершу він кидав у дзеркало поодинокі погляди, згодом став все більше задивлятися на дівчину, адже вивчати її дії було дуже цікаво. Вона старалася і хвилювалася за результат – рум'янець на щоках став помітнішим.
– Як підстригати на скронях – прямо чи навскіс? – поцікавилася практикантка.
– Єдине прохання, щоб на обох скронях було приблизно однаково, – повідомив Андрій.
Дівчина на мить зупинилася і глянула на клієнта – чи, бува, він не кепкує з неї. Але вираз обличчя Вербицького залишався доброзичливим і перукарка повернулася до роботи.
«Яка ж вона все таки симпатична, – розмірковував юнак. – А скільки ще таких навколо?… Проте тепер претендувати на ближче знайомство з котроюсь із них не варто…»
Задоволення від зачіски отримали і клієнт, і практикантка. Андрій навіть відзначив про себе, що приємні торкання рук дівчини дещо заспокоїли його.
Далі юнак попрямував на ринок, розташований у кількох хвилинах ходьби звідти, щоб зустрітися зі своєю близькою подругою. Там вона мала невеликий власний магазин і ятки. Про зустріч вони не домовлялися, тож юнак зрадів, коли ще здалеку помітив її. Вона тримала в руках якийсь журнал і щось записувала. Вербицький зупинився, не став відразу підходити ближче. Звернувся до дівчини подумки:
«Таню! Навіть після одруження ти не станеш для мене чужою людиною. Хіба можна тебе, яка дала мені стільки ласки і тепла, назвати чужою. Твоя краса додавала мені наснаги, твій оптимізм додавав сил у складних ситуаціях. Тебе не назвеш тендітною і беззахисною. Правильні риси обличчя, спортивна статура, впевненість у погляді та рухах, вольовий характер допомагають не лише тобі. Ти спонукала й мене бути рішучим і наполегливим. Не дарма ж я неодноразово пропонував тобі вийти заміж. Але ти щоразу відмовляла мені – сумнівалася, що у нашого зв'язку є належна перспектива. Та хіба ж причиною для відмови можуть слугувати п'ять років різниці у віці?… То й що, що ти старша за мене?…