– У мадам Дербишир вишуканий смак, – зазначив Голмс, переглядаючи рахунок. – Тридцять сім фунтів за сукню, подумати тільки! Якраз час відвідати місце злочину.
Коли ми вийшли з вітальні, з глибини коридора вигулькнула жінка. На її блідому обличчі застиг вираз нещодавно пережитого жаху.
– Ви знайшли їх, інспекторе? Упіймали? – задихаючись, промовила вона.
– Ні, місіс Стрейкер. Але з Лондона нам на допомогу приїхав містер Голмс, і ми робимо все можливе.
– Адже я недавно бачив вас на одному прийомі в Плімуті, місіс Стрейкер! – несподівано звернувся до неї Голмс.
– Ні, сер. Ви помиляєтеся.
– Я впевнений, що це були ви. Ви були вдягнуті в сіро-голубу сукню, оздоблену страусовим пір’ям.
– У мене ніколи не було такої сукні, сер, – похитала головою леді.
– Ну що ж, напевне, я помилився, – сказав Голмс і, перепросивши, вийшов із будинку вслід за інспектором.
Пройшовши трохи полем, ми опинилися біля улоговини, на дні якої був знайдений труп. На самісінькому краю ріс кущ дрока, той самий, на якому висів макінтош.
– Тієї ночі вітру не було, правильно?
– Так, але лило як з відра.
– Виходить, що макінтош не занесло вітром на кущ, його туди повісили.
– Слушно, він був накинутий на гілки.
– Надзвичайно цікаво. І земля тут добряче втоптана. Безсумнівно, від понеділка тут побувала сила-силенна людей.
– Аж он, скраю, ми простелили взяту в будинку килимову доріжку й ходили тільки по ній. Ось у мене в мішку черевик Стрейкера й черевик Фіцроя Симпсона. До того ж я прихопив стару підкову Срібного.
– Любий інспекторе, ви перевершили себе! – Голмс узяв мішок і, спустившись до улоговини, улігся на доріжку й розпочав вивчати витоптану багнюку. – Ага! – несподівано вигукнув він. – Що ж це в нас тут є? – Голмс акуратно витяг із багна наполовину згорілий восковий сірник.
– Не розумію, як я міг його не помітити, – спантеличено пробурмотів інспектор.
– Не дивно. Я й сам побачив його тільки тому, що сподівався знайти.
– Як! Ви знали, що знайдете тут сірник?
– Я не виключав такої можливості.
Голмс видобув із мішка черевики та взявся порівнювати їхні підошви з відбитками на землі, після чого заліз на край ями й почав повзати між кущами.
– Боюся, що ви більше нічого тут не знайдете, – гукнув йому інспектор. – Я уважно обдивився ґрунт у радіусі ста ярдів.
– Що ж, – сказав Голмс, підводячись, – дійсно немає сенсу робити це ще раз. Але я б хотів прогулятися долиною, поки не стемніло, щоб мати уявлення про те, з чим доведеться зіткнутися завтра. А підкову цю, я, мабуть, прихоплю із собою.
Полковник Росс, який досі мовчки спостерігав за роботою мого друга, нетерпляче глипнув на годинник.
– Інспекторе,