III
На дзвіниці маленької мурованої каплички в селищі Двохсот Сорока, куди абат Жуар приходив щонеділі правити службу божу, вибила одинадцята година. Побіч церкви стояла також мурована школа; дарма що вікна її були щільно зачинені, надворі чутно було невиразне дудніння дитячих голосів. На широких вулицях та по невеличких садочках, що щільно притулилися один до одного, було зовсім порожньо. Ці садки між чотирма великими кварталами одноманітних шахтарських будиночків спустошив зимовий холод, вони світили своїми голими грядками з рештками пожовклої городини. По всіх хатах варили юшку. З димарів курів димок. З часу до часу десь грюкали двері, яка-небудь жінка визирала на вулицю і знову ховалася. Дощ уже не падав, але в сірому небі стільки було вологи, що в діжки, які було розставлено під ринвами на пішоходах, безперестанку капотіла вода. Єдина краса цього селища, збудованого за одним заходом на розлогій холмовині, окраяній, мов жалобною габою, чорними шляхами, були рівні ряди червоних черепичних дахів, що аж виблискували під дивними дощами.
Йдучи додому, Маедиха трохи звернула, зайшла до жінки одного наглядача купити картоплі; в тої ще трохи залишилося з власного городу.
За шерегою ріденьких тополь – єдиних дерев, що ростуть на цій голій рівнині – стояла трохи на відшибі окрема купка домочків, побудованих по чотири в ряд. Компанія призначила ці нові кращі житла з окремими садками тільки штейгерам та наглядачам. Добродушно глузуючи з власних злиднів, шахтарі прозвали цю частину селища кутком «Шовкових панчіх», а свій куток – «Плати свої борги».
– Уф! Нарешті долізли, – зітхнула обтяжена пакунками Маедиха, штовхаючи поперед себе до хати задрипаних Ленору й Анрі, що ледве волочили стомлені ноженята.
Перед каміном сиділа Альзіра й колисала на руках Естеллу. Цукру більше не було, і немовлятко аж посиніло з крику. Не знаючи, як би його зацитькати, дівчинка вдавала, що годує його, – це часто допомагало; але на цей раз вона марно розстебнула суконьку й марно тулила немовля до своїх скалічених дитячих грудей; дитина ще дужче лютувала, кусаючи беззубими щелепами її худеньке тіло і не висмоктуючи нічого.
– Ось я її візьму, – закричала мати, поклавши на стіл пакунки. – Вона не дасть нам і словом перемовитись.
Маедиха розстебнула свою кофту й витягла важку, мов налитий бурдюк, грудь; верескуха відразу замовкла й жерцем впилася в неї. Тільки тепер можна було заговорити. А проте все було гаразд, маленька господиня не дала погаснути вогню, добре підмела й прибрала в господі. У кімнаті стало зовсім тихо,