Роксолана, ввійшовши до покою, ловко розносила на всі столи і столики зелені прозорі кварти, квітчасті череп'яні куманці – з варенухою, з горілками та наливками, дерев'яні михайлики до них, скляні чарки та чари, золоті й срібні кухлі та келехи.
Стріляючи очима поза вікна, на якусь мить вона затрималась легковажним поглядом на чорновусому козакові, що під її одвертим зором спалахнув, мов та сторожова хвигура, яку він підпалив не так давно серед степу, оцей самий француз, Пилип-з-Конопель.
Пройшла Роксолана вздовж чималого покою, понад вікнами й далі.
І раптом спалахнула й сама, вздрівши зненацька Михайлика, що стояв біля нені, як завжди, тримаючи її за руку.
– Кохайлику! – шепнула Роксолана, проходячи мимо найдальшого вікна.
Михайлик сполотнів.
Потім зашарівся.
Роксолана пропливла далі, а Михайлик мало не рвонувся крізь вікно за нею до кімнати.
Але матінка міцно стиснула йому руку.
І шепнула:
– Не туди, синку, дивишся!
Явдоха силоміць повернула його до дверей, бо на порозі саме стала в ту мить сімнадцятилітня небога превелебного Мелхиседека, одиначка його сестри, Ярина Подолянка, дівчина тоненька, як берізонька.
Що це племінниця єпископа, ніхто не знав іще, але всі чомусь обернулись до неї.
Ніяких пишних строїв на ній не було.
Перлів та діамантів теж не було.
Та й краса її цвіла не так пишно, либонь, як у пані Роксолани. Ані тих гарячих барв, що вбирали око будь-якого нормальнісінького чоловіка, ані поглядів стріляючих не було, котрими пані Роксолана спритно пробивала займані й незаймані парубоцькі серця.
Брова була в Ярини колесом? І швидке око палом? І зуби ріпою? І губи квіткою? І горлицею голос?
Ні, ні, не тільки те… бо зразу нелегко й сказати було, чим саме вражала вона ваш перший погляд, чим полонила тих мирославців, які вздріли її на владичім порозі, що можно привернуло до неї навіть вибагливий материнський погляд Михайликової мами, коли тая, не дуже-таки обачно, сама собі сказала:
– Хупава, як пава!
Але Михайлик, вражений тим божим з'явищем, нічого не почув.
Бо вже нічого не чув і не бачив, крім неї.
Бо обличчя її вже світилось для нього сонцем, як сказав би про те лепетливий поет.
Бо її чорні звивисті брови, що так різнились від білявих кіс, вп'ялися вже п'явками в душу.
Михайлик ніколи не бачив такої краси.
Хоч і певен був парубок, що панну цю зустрів не вперше.
З ним щось дивне діялось.
І він сказав:
– Вона!
А мати пошепки спитала:
– Що «вона»?
Та парубок не відповів.
Бо ж він і сам іще не знав нічого.
Не знав, що сталося з його очима в ту хвилину.
Що сталося з диханням.
З калатанням серця.
З