Мріючи в перлистім шумовинні – далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.
1
Було колись на Вкраїні…
Було колись?
А було-таки!
Бо ж і наш Бог – не вбог.
Бо ж і нас не взяв кат!
Бо ж і ми, Химко, люди…
Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.
Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.
Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, – хоч, ясна річ, і не все давнє є конче славне!
А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів – і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити почнімо, приступімо:
– Господи благослови!
2
Коли Господь Бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би Творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж, либонь, почуває себе й недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь – у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті – роблять зовсім не те, що їм робити слід.
Першими прогнівили Бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних жодне стороннє око, навіть всетямне око самого Творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.
Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ґанджем. Розгніваний непослухом а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), Сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, – і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.
З
А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив щодня, від каїнів усяких одбиваючись.
Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!
Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними. Тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, – щира козацька душа! – таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, – ні більше ні менше.
Так воно вже негаразд повелося, що всі люди – смертні та смертні, і Господь Бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуду наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе бездітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, – живе собі та й живе…
А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан Бог десь на степу коло такого богопротивного діла – аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув… А вийшло все це так.
Одного разу, добре повечерявши чим Бог послав, сиділи вони, Господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька Вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив…
4
Що ж він там побачив?
Зразу й не скажеш… А тому ще раз почнімо здалеку.
Їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, – за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, – їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, – повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав, де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків