На пятий день кохання Іко раптом повідомила, що їде в Бейрут: «Подивлюсь на ліванські кедри, а потім – у нас літак». Я не думав про те, що буде з нами далі. Мені було добре – от і все. Я чекав на повідомлення від батька – воно не надходило, тому я розчинився в Дамаску, розчинився в Іко, розчинився в собі, часі і просторі. «“У нас літак…” —це в кого?» – «У мене, Ейко, Тетри і Хідетосі». – «Ти полетиш із ними?» – «Так, у нас квиток із Бейрута до Токіо, через три доби…» – наче виправдуючись, відповідає вона. Щастя закінчилося. Іко починає збирати речі, автобус відходить через дві години. Пакує наплічник, зазирає під стіл, шарудить у тумбочці, перевіряючи, чи нічого не забула. «На, дивись, тут якась книжка», – виймає з шухляди тонку брошуру і кидає на ліжко. Я дивлюся – ти ба, російською, але нічому не дивуюся. Немає сил.
Я цілую Іко в щоку. Інших, оригінальніших варіантів прощання в мене нема. Як і інших варіантів продовження стосунків.
Важко передати мій стан – серце плакало за моєю Іко. Вона поїхала, а я лишився. «Лишився» – від слова «лихо». Я пролежав усю другу половину дня в готелі, привів думки до певного ладу, вийшов повечеряти, а коли повернувся, то застав нового сусіда – вічно усміхненого норвежця Гуннера. Він навіть уві сні всміхався – дивно, до того ж по-ідіотськи. Знічев'я я навіть прочитав книжечку, яку знайшла Іко, брошуру про масонів. Саме тоді я й почав робити ці нотатки, записавши до цього блокнота за одну ніч усе, що зі мною трапилося під час подорожі. Я писав коротко, тільки основне, лишаючи після кожного запису дві-три порожні сторінки, щоб потім, згадавши подробиці, повернутися і додати колориту й деталей.
На світанку, коли закричав муедзин, я ще сидів за столом і дивився на своє незвично порожнє ліжко. День почався. Новий день мого життя. Тож хай він пройде де-небудь в іншому місці. Я не хочу більше Дамаска, без Іко він мені не потрібен.
Сирія. Хама і Хомс. Норії та аргентинське танго. 15—16.03.
Другого дня вранці я снідав у кафе гострим місцевим салатом – він добре прострілює мозок і шлунок. Куди їхати далі, чому мовчить батько? Я був розчарований. Того дня чуже давнє місто видавалося чи не єдиною «істотою», що могла мене зрозуміти. Писати мамі (нарешті я й про неї згадав, але дивно – не відчув за свою невдячність докорів сумління – і правильно, то вдавана невдячність) або доктору Споку – недоцільно: неможливо описати свій стан навіть на кількох сторінках електронного листа. Спочатку я думав, що в щоденник сухо нотуватиму лише факти і враження, але мимоволі він став схожим не на сухий конспект мандрівника, а на нотатки психіатра, він став радше описом внутрішнього стану, ніж описом навколишнього світу. Усе правильно: мені, як людині прискіпливій, значно легше спочатку занотувати, а потім відстежити, читаючи рядки, свою ж історію, наче спостерігаючи збоку, наче дивлячись на себе у дзеркало. Я споглядав