– Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!
– Мала… – сказав Славко жалібно. – Встигнеш на свою математику…
Руки в нього були дорослі – жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.
– Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?
– А як тебе пестити, мала?
– Ніяк, пусти…
Він не дозволив їй устати. Навпаки, навалився зверху і знову поліз цілуватися. Лідка вирішила хвилинку потерпіти – колись же він відчепиться?! А на майбутнє треба буде затямити: Зарудний – дурень…
Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі.
– Очманів?! Зараз як закричу…
– Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що?
– Пусти!
– Та перестань…
– Пусти, кажу!
Вона все ще сподівалася на його розсудливість і не наважувалась вириватися насправжки. І закричати теж не наважувалась, а потім уже було пізно, бо Славко затулив їй рота своїм ротом, і важко стало не те що видавати звуки – дихати. А коли він заходився стягувати з неї колготки і було зрозуміло, що все це – не гра, у Лідки раптом не стало сил. Тепер вона пручалася ледь-ледь, і Славкові, певно, здавалося, що дівчина опирається лише для годиться.
– Пус…ти… іді…от…
У двері постукали.
Новий жах додав Лідці сили. Вона вирвалась. Навкарачки відповзла вбік, натягла колготки, гарячково обсмикала спідницю. Губи її пекли й боліли – здавалося, рота розірвали до вух, як у клоуна.
– Зарудний, відчини, будь ласка. Я знаю, що ти тут.
Голос завучки, і досить роздратований.
– Зарудний, відчини негайно!
Лідка зацьковано роззирнулась. Під стелажами не сховаєшся, двері у спеціальну залу замкнені на кодовий замок. І Славко сполошився, видно, он як збліднув, навіть губи трусяться.
– Не-гай-но! Або матимеш неприємності, чуєш?!
Стукіт підборів по паркету; іще чиїсь голоси. Скільки їх там зібралось? І коли порозходяться?!
Славко точно вирішив не відчиняти. І їй махнув рукою, мовчи, мовляв, сиди як миша, минеться…
– Принесіть другий ключ! – голос завучки був як струна. – Єлизавето Павлівно, другий ключ, будь ласка…
Лідка встигла подумати, як легко проходять звуки крізь укріплені двері Музею. Клацнув замок, і двері повільно, як у жахливому сні, почали відчинятися.
Славко вже стояв, притиснувши одну долоню до обличчя, а другу до грудей, ніби наважившись в останню мить симулювати серцевий напад.
А Лідці не було чого симулювати. Вона сиділа під вітриною, під рештками загиблої цивілізації, й дивилася на себе ніби збоку – на перелякане, розхристане, з розпухлими губами дівчисько.
Увійшли завучка, технічка, математичка, директор. Якийсь час було тихо, потім завучка глухим голосом промовила:
– У святому для нас місці…
На Славка майже не дивилися.