– Проходь…
Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті – не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі.
Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання:
– Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче.
– Куди? – механічно спитала Лідка.
– У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий…
У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам'ятає загиблого батька. Переїзд – нова втрата…
– Славо, – сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. – Новий цикл – нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна?
– Як хто? – тупо спитав Славко.
– Класику читати треба, – сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. – І поголись. Дивитися гидко.
Славко відвернувся:
– Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу – не дивіться, я вас на гостину не кликав…
– Який Ретельников? – спитала тепер уже Лідка.
– Гладкий, – Славко зітхнув. – Цивільник, який із батьком нібито дружив.
Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне – гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре.
Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би – йди, дівчинко, народжуй скоріше…
– А чого йому треба було?
Славко стенув плечима:
– Так… Давнім звичаєм.
Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках:
– А, Лідонька…
Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла.
Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, – і налетіла спиною на вежу з картонних коробок.
– Тримай!!
Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери – котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст.
У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси:
– Що сталося?
– Клавдіє Василівно, що у вас?
Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило – хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло.
Десь у глибині квартири,