Тут, у присутності кошового отамана Війська Запорізького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника і давнього товариша Хмельницького, перед старшиною і козаками виголосив промову, якою навік полонив серця суворих запорожців.
– Чи не бачите, панове-молодці, наруги єзуїтської над вірою святою? – говорив Хмельницький, і очі його палали вогнем ненависті до поневолювачів України, – над нашою благочестивою православною вірою і тими, хто святому вівтареві служить? Знущання вельможного сейму над стародавніми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнірства над населенням українських міст та містечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидівського племені? До вас, лицарство, несу душу свою і тіло, тому що повстав проти сього і тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожує!
Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козаків на загальну Раду «для діла великого». І полинула за цим гаслом до Січі багатотисячна хвиля лугарів, степовиків і гайдамак, які жили по берегах Дніпра, Бугу, Самари і Конки. Стали на майдані, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами підвищення, на якому розмістився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утікачеві і вигнанцю: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!» Палала заграва на сході, провіщаючи ранок 19 квітня 1648 року.
Тридцять тисяч козаків прийшли на майдан, велетенська, досі небачена сила. Навіть великий січовий майдан зробився раптом затісним, і коли це стало зрозумілим, Хмельницький вийшов за межі січової фортеці і тут, на широкому полі над Дніпром, його й було проголошено гетьманом Війська Запорізького Низового і Городового. З очеретів військової скарбниці винесли гетьманські клейноди, і військовий суддя Омелько Деривухо на чолі кількох курінних отаманів і значних товаришів наблизився до Хмельницького під гучні вітання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамиті ніс він «срібну з позолотою, особливо майстерно зроблену і чесним каменем прикрашену булаву, срібну печатку і каламар». Трохи позаду восьмеро козаків, натужившись, несли великі військові литаври, які виблискували новою міддю, і бунчук із золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька і козаків з литаврами, гордовито розкривши своє малинове полотнище променям ранішнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвості урочистої валки котилася запряжена четвіркою коней кантара, на якій розмістилися три середні польові гармати