– Вихід ви назвали самі, – нарешті озвався Чарнецький голосом, у якому бриніли нотки щирої дружби. – Звичайно, вихід не найкращий для хороброго лицаря, але… Ні, мовчіть, мовчіть! – замахав він руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся від образи. – Все розумію, все! Виключно pro bono publico.[19] Пан Єзус відвернув від нас своє обличчя, і то єдине пояснення усіх наших бід.
– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Моє серце і мої діяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуємо домовитися з Тугай-беєм?
– Вимушені! Ви вимушені на це злою насмішкою долі, бачить Бог!
– На Бога, пане ротмістре, допоможіть мені в цій справі, адже всім відомий ваш дипломатичний талант!
Чарнецький встав.
– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.
– О! Ви не уявляєте, наскільки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!
– Ну що ви. Мій гонор не дозволить мені наживати дивіденди на… гм, на такій справі. Хіба що якісь дрібниці. Так, аби дати пану привід не почувати себе боржником… Тепер про справу. Мені потрібні помічники. Краще зі всіх, ким ми маємо можливість розпорядитися, тут підійдуть, на мою думку, пани Войнилович і Бруханський. Крім того, знадобляться гроші, ну і, звичайно, обіцянки. Обіцянки про ще більші гроші. І для початку піднесемо в дар псявірі кілька негівських огирів і багату зброю. Татари цінують надзвичайно як перше, так і друге.
Потоцький розвів руками:
– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такої делікатної для нас справи.
– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собі піти, щоб зайнятися задуманим.
– Так! Не смію затримувати вас навіть на мить.
Коли відлога намету заховала за собою постать ротмістра Чарнецького, Стефан з полегшенням зітхнув. Як добре, що є на кого покластися у важку мить, що є люди, які зрозуміють і підтримають, коли він, Стефан, потребує того найбільше. Настрій помітно поліпшився, і Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стіл, а сам, очікуючи на вечерю, налив собі чималенький кубок