Біля цегляної будки, поруч із бензоколонками, стояли два автомобільні крісла, принесені сюди для відпочинку. Крісла були застелені чорними шкірами не відомих мені тварин, з них у різні боки випирали пружини, а до одного крісла прилаштовано було якийсь дивний важіль, цілком можливо, що це була катапульта. Коча втомлено впав на крісло з катапультою, дістав свої папіроси і, запаливши, показав мені рукою – сідай поруч, друзяко. Я так і зробив. Сонце нагрівалось, мов каміння на березі, і небо парусиною підіймалося на вітрі. Неділя, кінець травня, кращий час для того, аби звідси поїхати.
– Надовго? – з присвистом запитав Коча.
– Ввечері назад, – відповів я.
– Що так швидко? Лишайся на пару днів. Будемо рибу ловити.
– Коча, де брат?
– Я ж тобі говорив. В Амстердамі.
– Чому він не сказав, що їде?
– Гєр, я не знаю. Він і не збирався їхати. А от взяв усе кинув. Сказав, назад не приїде.
– У нього що – якісь проблеми з бізнесом були?
– Та які проблеми, Германе? – загарячкував Коча. – Тут ні проблем, ні бізнесу, так – сльози. Ти ж бачиш.
– Ну і що тепер робити?
– Не знаю. Роби, що хочеш.
Коча загасив недопалок і кинув до відра з написом «Палити заборонено». Підставив обличчя сонцю й затих. Чорт, подумав я, цікаво, що в нього зараз у голові діється, що там у нього за мутки? Він же напевне щось приховує, сидить тут і щось мутить.
Кочі було під п'ятдесят. Як на свої роки, був він жвавий, голомозий і соціально невлаштовании. На голові його довкола лисини навсібіч стриміли рештки колись розкішної шевелюри, я її добре пам'ятав з дитинства. Кочу я взагалі пам'ятав з дитинства, після батьків, сусідів та родичів це була перша жива істота, яку я зафіксував у своїй свідомості. Потім я підростав, а Коча старішав. Жили ми в сусідніх будинках, на новому районі, який весь час добудовувався, так що виростав я ніби на будмайданчику. В будинках жили переважно робітники з невеличких навколишніх заводів – великих підприємств у місті