Боря сидів у себе й працював з документами. На столі перед ним лежали папки з результатами якихось соціологічних опитувань. Побачивши нас, відкрив на моніторі сайт обладміністрації.
– Ага, ви, – сказав бадьоро, як і належить керівнику. – Ну, що? – запитав. – Як справи?
– Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з'їздити. Ти його знаєш, да?
– Знаю, – відповів Болік і став уважно оглядати свої нігті.
– У нас завтра нічого немає?
Болік подумав, знову подивився на нігті, рвучко прибрав руки за спину.
– Завтра вихідний, – відповів.
– Значить, поїхали, – сказав я Льоші й повернувся до дверей.
– Почекайте, – раптом зупинив мене Болік. – Я теж з вами поїду.
– Думаєш? – недовірливо перепитав я.
Везти його з собою не хотілось. Льолік теж, наскільки можна було помітити, напружився.
– Так, – підтвердив Болік, – поїдемо разом. Ви ж не проти?
Льолік незадоволено мовчав.
– Боря, – запитав я його, – а тобі для чого їхати?
– Просто так, – відповів Болік. – Я не буду заважати.
Льоліка, схоже, напружувала необхідність їхати кудись із братом, який його щільно контролював і не хотів відпускати від себе ні на мить.
– Але ми рано виїжджаємо, – спробував відбитись я, – десь о п'ятій.
– О п'ятій? – перепитав Льолік.
– О п'ятій! – вигукнув Болік.
– О п'ятій, – повторив я і пішов до дверей.
Зрештою, подумав, хай самі між собою розбираються.
Вдень я знову телефонував Кочі. Ніхто не відповідав. Може, він помер, – подумав я. Причому подумав із надією.
Ввечері ми сиділи з Льоліком у себе вдома, на кухні. Слухай, – раптом почав він, – може, не поїдемо? Може, зателефонуєш їм ще раз? Льоша, – відповів я твердо, – ми їдемо всього на день. В неділю будемо вдома. Не парся. Ти сам не парся, – сказав на це Льолік. Добре, – відповів я.
Хоча що доброго? Мені 33 роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з'являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось.
Парковка була порожня, і виглядали ми на ній підозріло. Боря запізнювався. Я пропонував їхати, але Льолік опирався, ходив до супермаркету за кавою з автомата, встиг познайомитись із охоронцями, які тут і жили – під великим освітленим супермаркетом. У ранковому повітрі жовто підсвічувались вітрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сів на мілину. Час від часу парковкою перебігали псячі