Ось і тепер хтось телефонував. Четвер, п'ята ранку. Я виліз з-під ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвір'ї було тихо і порожньо. Через бокові двері банку вийшов охоронець, влаштувавши собі ранковий перекур. Коли тобі телефонують о п'ятій ранку, нічого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, підняв слухавку. Так усе й почалось.
– Дружище, – я відразу впізнав Кочу. Він мав прокурений голос, так ніби замість легень йому вмонтовано було старі пропалені динаміки. – Гєра, друг, не спиш? – Динаміки хрипіли й випльовували приголосні. П'ята ранку, четвер. – Алло, Гєра.
– Алло, – сказав я.
– Друг, – додав низьких частот Коча, – Гєра.
– Коча, п'ята ранку, що ти хочеш?
– Гєр, послухай, – Коча перейшов на довірливий свист, – я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я ніч не спав, поняв? Учора брат твій телефонував.
– Ну?
– Коротше, він поїхав, Германе, – тривожно зависло по той бік Кочине дихання.
– Далеко? – складно було звикнути до цих його голосових перепадів.
– Далеко, Германе, – увімкнувся Коча. Коли він починав нове речення, голос його фонив. – Чи то в Берлін, чи то в Амстердам, я так і не зрозумів.
– Може, через Берлін в Амстердам?
– Може, й так, Гєр, може, й так, – захрипів Коча.
– А коли повернеться? – я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.
– По ходу, Гєра, ніколи, – слухавка знову зафонила.
– Коли?
– Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.
– Як назавжди? – не зрозумів я. – У вас там усе нормально?
– Да, нормально, друг, – Коча зірвався на високі ноти, – все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.
– Як кинув? – я не міг зрозуміти. – Що він сказав?
– Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.
– А заправка?
– А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, – Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, – не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.
– А давно він поїхав? – перебив я.
– Да вже тиждень, – повідомив Коча. – Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.
– А що, він мені нічого не сказав?
– Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.
– Про що не знав?
– Про те, що він увалює, – пояснив Коча.
– А кому яке діло до нього?
– Ну, не знаю, Гєр, – закрутив голосом Коча, – не знаю.
– Коча, що там у вас сталось?
– Гєр, ти ж мене знаєш, – зашипів Коча, – я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив. А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?
– В чому розібрався?
– Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.
– Коча, я не бачив його півроку.
– Ну, я не знаю, – зовсім розгубився Коча. – Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.
– Коча, що ти крутиш? – запитав я нарешті. – Скажи нормально, що там у вас сталось.
– Да все нормально, Гєр, – Коча закашлявся, – все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись. А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. – Коча кинув слухавку.
Клієнти у нього, подумав я. О п'ятій ранку.
Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами. Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима – ніхто не знав. Кімнати нам здавав старий запеклий пенсіонер, колишній інкасатор Федір Михайлович. Я його називав Достоєвським. У дев'яностих вони з дружиною вирішили виїхати в еміграцію,