– Сьогодні ми знову посварилися з ним… Тому я й прийшов до тебе на пораду.
– Чого ж ви посварилися?
– Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки – коли… Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир…
– Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?
– Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!
– От бачиш… Він розуміє, що головний його ворог – ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!
– Як?
– Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця… От тільки – кого? Потрібна віддана людина!
– Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?
– Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.
– Гм, – Чорний Вепр задумався. – Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму… Ця людина щонайкраще підходить для цього!
Чернета стиснула синові руку.
– То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра…
– Зроблю, матусю.
– Приготуй йому доброго коня й харчів!
– Приготую… Один сумнів маю – чи повірить каган Ернак?
– Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід, – з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові. – Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.
– Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?
– Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…
– Розумнесенька моя! – вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.
Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.
Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…
Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.
Він схопився на ноги.
Шурхіт