– Но-о!
Наступного дня, опівдні, подолавши неблизький шлях, вони опинилися у зовсім диких місцях.
Перед ними відкривалася хвиляста рівнина, на якій серед яскравої зелені трав темніли острівці гаїв та перелісків. Попереду, сполохані форканням коней, зривалися степові птахи. Іноді вискочить з-під куща заєць і, прищуливши вуха, шпарко помчить геть або в бур'янах промайне рудий хвіст лиса. Вдалині проносилися, мов вихори, косяки тарпанів – диких коней.
Та ця дичина не привертала уваги ловців. Тільки тоді, коли далеко попереду спурхнули кілька стрепетів і з важким шумом полетіли понад землею, брати зняли з-за плечей луки і вихопили з тулів стріли. Стрепет – важкий красивий птах – завжди принадна здобич для мисливця. Його нелегко вполювати, бо він уміло ховається в густих бур'янах і здалеку чує небезпеку, та вже хто вполює, той поласує смачним смаженим м'ясом.
На горі, серед кущів і високих бур'янів, Кий дав знак зупинитися.
– Тут гніздовище стрепетів…
У ту ж мить форкнув кінь – і попереду зірвався великий ситий птах. Проти сонця сліпучо блиснули білі пера крил і така ж біла смужка навколо темної шиї.
Одночасно звелися луки – шугнули три стріли. Бризнуло віялом пір'я. Стрепет клюнув дзьобом донизу і грудкою впав додолу.
Хорив скочив з коня – підняв над головою здобич. Радісно засміявся:
– Ліпо! Моя стріла, братове! Я влучив!
– Твоя, брате, – промовив, спішуючись, Кий і усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив. – А моя і Щекова, по волі богів, влучила в чисте небо… Шкода стріл – не так багато маємо.
– Я зараз знайду їх, – вигукнув Хорив, прив'язуючи стрепета собі до сідла. – Вони полетіли ген за ті кущі, до яру! Я миттю розшукаю і принесу!
Він не міг приховати радощів від успіху, і йому хотілося зробити приємне збентеженим невдачею братам. Кинувши повід свого коня Щекові, він побіг до кострубатих заростів глоду.
– Дитина ще наш Хорив, – промовив замислено Кий. – Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!
– Хай береже його Світовид, – погодився Щек. – А ми очей з нього не спустимо!
Хорив зник за кущами. А через якийсь час звідти долинув його приглушений схвильований голос:
– Кию, Щеку, до мене! До мене!
– О боги! Що там сталося? – вигукнув стривожено Кий. – Невже ми своєю розмовою наслали на хлопця злі сили?
Обидва старші брати разом кинулись уперед. Обдираючи шкіру об колючки, пробралися крізь зарості глоду, шипшини та хмелю й опинилися над глибоким урвищем. Тут побачили Хорива, котрий із-за куща дивився вниз.
– Ну що там? Чого кликав?
Хорив повернув до них зблідле обличчя.
– Погляньте, чужинці!
І він вістрям списа показав у глибину темного ізвору.
Гунни
Опівночі з-за далекого, покритого нічною імлою небосхилу викотився круглий червонуватий місяць і скупо освітив страшне криваве бойовище.
На широкому горбовистому полі, порослому сріблястою ковилою та гостропахучим терпким полином,