Командир Матте вистрілив у сонце й сказав, коли вітер одвіяв дим:
– Хто?
Люди не рухались, лише очі мимоволі слідкували за мушкою револьвера.
– Вдар її сам! – крикнули з гурту.
Командир Матте тоді спокійно заклав на місце револьвера, звільнив праву руку й потримався нею за руку другого чоловіка; командир Матте тоді схватив за груди тов. Доєнгардта, що нервово ходив поруч, і придивився йому в вічі; не кваплячись, витяг його, Доєнгардтову, шаблю; далі він підійшов до дівчини на землі й мовчки простромив її до землі. Потім він поїхав на свій «КІМ», залишивши все, і пил від копит заступив сонце.
Колишній полковник Доєнгардт з білим обличчям витяг із землі свою шаблю й витер її, Ma заспівала тонкою й прілою ниткою, а народ увесь розбігся.
– Рубан, дорогий! – прошепотіла Ma вже перед смертю й струснула блідою рукою полиневий цвіт. Білі полині обсипали гірким цвітом любов. Поруч на столах хололи трупи розвідників.
Тов. Доєнгардт велів передати Матте останні слова Ma.
– Пустяк, – сказав командир Матте – він же Рубан – і прострелив білу невинну кору ближчої берези.
Так закінчився роман.
Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до відпочинку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що лежить під горбом.
Раз, сидячи в тумані вечора, коли сонце сідало великою раною, я знайшов тут порожню гільзу, що приніс сюди якийсь романтик від парабелума товариша Рубана.
Київ, 1925
Туз і перстень[74]
1
– Уявіть собі, що ви лежите на операційному столі. На обличчя вам кладуть полотняну сітку, а потім тихо й поволі стануть крапля за краплею – хлороформ. Не забудьте при цьому, що руки ваші міцно прив'язано і ногами ви не можете зробити жодного руху. Велика рука вічності здавить ваше горло. Щось солодке, в'їдливе піде до вас у ніздрі. Це буде хлороформ. І десь здалеку-здалеку почуєте тихий і повний суворого рішення голос:
«Рахуйте!»
Ви кусаєте себе за холодний язик, душите себе солодкою-солодкою парою. Вам здається, що груди розірвуться голосним вибухом. Зачините тоді очі й дерев'яним язиком продовжуватимете рахування. І в голові задзвенить якась весіння мелодія.
Минуле оближе теплим язиком вас, і захоче жити тоді ваша кров. Самоцвітним каменем без ціни вважатимете життя, що так сіро минало, так сіро котилося мимо. Хлопці, як же не хочеться вмирати!
Так говорив Пантелеймон Большаков, наш санітар. Липневий вечір зсовував на ворожу сторону сонце й помалу починав фарбити голубий дах наново. Дзвеніла в повітрі бджола, перелітаючи станцію, далеко й вперто десь стріляли гвинтівки. У вагонах санлітучки стогнали ранені.
Почали тихо брязкати рейки, і на обрії показався дим. Він ішов далекою хмарою, почорнішав, підвівся й загув густо до станції. Гудок дійшов до Большакова й став, як місток між двома берегами. Потім семафор махнув червоною