– О, скільки всякої смакоти! А все тому, бо ми п'ємо злецьки, п'ємо по-гельвецьки. Що не кажіть, це добрий знак, від такої харчі тягне на вино.
Отак вони собі гомоніли, коли появився на світ і сам Пантаґрюель, волохатий, наче ведмідь; зобачивши його, одна баба-бранка вирекла:
– Народився він весь у волосі, бути йому чудотворцем, а як житиме, то вже набудеться на світі!
Розділ III
Як скорбів Ґарґантюа, свою жону Бадбек утративши
Коли Пантаґрюель найшовся, хто найбільше був ошелешений і спантеличений? Його батько Ґарґантюа. З одного боку, померла його малжонка Бадбек, а з другого – у нього народився син Пантаґрюель, чудовий і величенький опецьок, от і знай, на яку ступити і що казати; охоплений сумнівом, він вагався, що його робити – оплакувати смерть дружини чи радіти народженню сина. Затиснутий із двох боків лещатами логічних доводів, він, попри вміння розважати in modo et figura[129], не міг вивести кінці, і тільки борсався, як миша у пастці або каня у тенетах.
– Що ж мені, плакати? – питав він себе. – Так. А чому? Наказала довго жити моя супружниця, така, сяка, розтака, розсяка. Ніколи більше я її не побачу, іншої такої зроду не знайду, втрата моя невіджалувана. Господи Боже, чим я тебе прогнівив, за що мене так караєш? Чому не навістив мене раніше, ніж її? Без неї у мене ж бо й життя не життя. Ох, Бадбек, моя миньйона, моя манда (у ній добрих три арпани і дві секстерії), моя шерстинка, моя ширінька, моя туфля без задка, моя пантофля, ніколи я тебе вже не побачу! О горопашний Пантагрюелю! Не стало в тебе любої нені, лагідної годувальниці, дорогої напутниці! Ох, підступна свашко з косою, ти жорстоко зі мною вчинила, так мене скривдила, одібрала у мене ту, яка мала всі права на безсмертя!
Кажучи ці слова, він ревів коровою, та вже за мить, згадавши про Пантагрюеля, іржав, як жеребець.
– О мій синочку (приказував він), моя гуле, моя довбне, який же ти у мене ловкенький! Дякую тобі, Боже, за те, що ти дарував мені такого гарного сина, такого веселого, такого життєрадісного, такого красного! О, який я радий, о, який радий, о, який радий! Го-го, от ми нацмулимося, вдаримо лихом об землю! Подай найкращого, помий шклянки, постели обрус, нажени собак, розклади вогонь, запали свічку, зачини двері, накрай хліба, подай жебракам і хай собі йдуть! Візьми плащ, я надіну камзол – святкувати наші хрестини.
У цю мить до нього долинув парастас, священики відправляли похорон, і тут він урвав свою рацею і нестямно гукнув:
– Господи! Чи довго мені ще тужити? Сил уже моїх немає. Я не молодий, я старію, погода нездорова, я можу підхопити лихоманку, з розуму спаду. Слово шляхтича – треба менше плакати, більше пити! Моя жінка померла? Ну що ж, далебі (da jurandi)