– Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться… Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.
Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Чернишов поспішно набивав паперами свій портфель.
XVIII
Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього тоскно болить голова. Щось зіпсувалось у проводах, і електрики нема. Горять свічі. Горять урочисто, таємничо і ніби пересторожливо. Крізь одчинені вікна з правого боку пробивається несміливо місячне проміння і губиться в кімнаті. Свічі освітлюють кілька облич, викарбовують на них глибокі зморшки, утрирують вирази, і тому, наче надолужуючи це, темнішими обрисовуються потилиці й випливають із темряви волохаті силуети багатьох людей. Свічі тихо мигтять, і їхнє мигтіння так само тихо позначається на обличчях. І обличчя світлішають і темнішають. Хтось говорить. Так, говорить голова повітового політбюро (власне, і так краще: не було плутанини – повітової чека) Зіверт. Але тиша від свіч така велика, така тріумфальна, що, здається – Зіверт зовсім не говорить. І ніхто не говорить. Відбувається якась велика, масова пантоміма. І різкі риси освітлених свічками облич сповнені вщерть звуками, і одкриті, рухливі уста – тишею. Через це загальні збори парторганізації видаються змовницькими, й слова Зівертові, що, як далекий відгомін, вибухають десь попід стелею, під вікнами, лунають покликом, лунають майже пророче.
– …Будуть жертви, будуть тяжкі втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалі. Вони загрожують тепер навіть місту. Не далі як позавчора, вони розтерзали продробітників – комуніста Кірпічнікова і комсомольця Фейгіна. Ми мусили в Журавному розстріляти половину заручників, але треба буде ще і ще. Міндальничати нема чого, товариші. Розпеченим залізом витравити бандитизм!..
Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зівертове лице губилось, зникало під його великими, блискучими очима. Очі ковтали лице. Блідість цього лиця була ніби тільки для того, щоб обрамити легкою журою те зречення від усього стороннього і тверду непохитність, що горіли огнями в його очах. Зівертової постаті за чужими потилицями Горобенкові не видно було, тільки тулуб у френчі, і помахи рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справді крицеву динаміку.
Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дріб'язкові рахунки, що шаруділи в буднях організації, їх наче ніколи й не було. А натомість росло щось одностайне, щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м'язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло: насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений гуркіт грому, але тиша довкола густішає і ось-ось її розітне вогнева стріла. Хтозна, що діється зараз, у цю хвилину,