– Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив діловито один з них.
Гершко – огрядний представник нації шинкарів та орендарів, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу і мащені гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козаків. Масні губи під його орлиним носом розповзлись у догідливій посмішці.
– Що пан має до мене? Я таки маю для пана все, що той забажає!
– Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помітно виходив з покори господарю.
Другий запорожець (Кіндрат Макогін), підняв голову зі столу, де вже деякий час відпочивав, і навів очі на шинкаря.
– Т-треба б пейси йому повисмикувати.
– Зачекай, – підняв руку Васюк. – Гершко! Дай горілки. В нас панотець тверезий.
Інокентій, що теж добряче сп'янів, відчайдушно замахав руками:
– Од диявола сіє! Геть, христопродавцю, я більше пити не буду!
Але Васюк не вгавав:
– Ну то бурсак вип'є чи он пан Місюрка.
Місюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'ємистому коряку.
– К бісу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!
Гершко із сумнівом подивився на «пана Місюрку». Той недбало витяг з кишені цехіна[19] і пожбурив ним у шинкаря.
– Тримай.
Макогін повільно піднявся.
– Таки повисмикую.
Васюк Зоря недбало відмахнувся, і Кіндрат знову впав на лаву. Позіхнув.
– Потім висмикаю.
Бурсак Нечай мовчки палив люльку, підсміюючись з п'яної розмови. За хвилину на столі стояла величенька сулія меду. Він, зітхнувши, подивився на неї, потім на присутніх за столом і нарешті кинув погляд на Івана.
– Рятуй, чоловіче, – посміхнувся він до Богуна. – Самі не подужаємо.
– Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…
Двічі Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожі на самоті він був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжні запорожці! І його кликали до них за стіл, як рівного до рівних! Скоро невідомо-звідки з'явилися музики, в яких Макогін жбурнув жменею срібла, і гулянка покотилася, набираючи оберти. Тоді й домовилися вирушати на Січ разом, перед сходом сонця…
Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся і відчув, що знаходиться в соломі, маючи перед очима якісь скріплені між собою бруси грубо обтесаного дерева і вкриті пилом та добряче утоптані чоботи. Над чобітьми починалися холоші мащених дьогтем шаровар і поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледіти оберемок соломи, але з-під нього лунало таке могутнє хропіння, яке наводило на думку про присутність там когось з вчорашніх знайомців. Від спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарікаючи, Іван виліз із соломи і лише тепер помітив, що він знаходився на великому возі, до половини закиданому соломою.