Вона випливла з невиразної темряви своєї комірчини, немов летючий голландець з туману. І все, що можна було побачити у тій комірчині, – так це чорно-білий телевізор, що працював без звуку, і календар за дев'яносто третій рік, на якому сірою посмішкою посміхалася Вероніка Кастро.
– Мене звати Марія Федорівна Корф, – саме це було першим, що наш головний герой почув від цієї галасливої жінки з пишною гривою каштанового волосся. – Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один. Добрий консьєрж чи злий – залежить від того, наскільки обізнані у правилі номер один мешканці. І правило номер два: з консьєржем завжди краще бути у гарних відносинах. Цього поки досить. – Це було друге, що він почув. Від тієї жінки, звичайно. Інакше, якби він взагалі почув щось уперше в житті, то виглядав би щонайменше приголомшеним, а це аж ніяк у наші плани не входить, адже одразу виникла б сила-силенна непорозумінь, незрозумілостей, і повість мала б дещо заплутаний характер, а цього, повірте мені, й без того не бракуватиме.
І, нарешті, третє, що він почув, було:
– Тож, шановний, в яку квартиру ви прямуєте?
– Тридцять сім, здається, – відповів наш головний герой і, щоб пересвідчитись напевне, зазирнув до клаптика паперу, що невідомо ким був вирваний з учнівського зошита. – Так, тридцять сім.
– О!!! – зраділа Марія Федорівна Корф. – І до кого ж ми прямуємо?
– Рита Львівна, якщо нічого не плутаю…
– Нічого не плутаєте, – хитрувато промовила Марія Федорівна. – Тільки… – вона, підібравши губи пучком, нахилилася до лівого вуха нашого головного героя, – будьте обережні. Рита Львівна – жінка страшної вдачі.
– На дачі? – недочув наш головний герой.
– Ага, на дачі! Яка дача у грудні? Думайте, що говорите!
– Думаю. Але нічого не розумію… Ви знущаєтесь?
– Я? Знущаюсь? Так, я знущаюсь.
– То я можу йти?
– Іди, іди, – раптом перейшла вона на «ти». – Тільки обережніше. Угумк?
– Угумк… – повторив наш головний герой за Марією Федорівною Корф і попрямував у глиб під'їзду, де, за його розрахунками, мав знаходитися ліфт.
Наш головний герой натиснув обгорілий п'ятачок кнопки виклику ліфта й оглянувся. У світловому прорізі дверей виднівся громіздкий силует Марії Федорівни Корф.
– П'ятий поверх! – крикнула вона сиплуватим голосом.
– Дякую, я знаю, – пошепки відповів наш головний герой і стрибнув до тьмяно освітленої кабіни, яка щойно спустилася з верхніх поверхів.
«Ідіотизм», – подумав він.
Ідіотизм, – відбилося луною десь у шахті ліфта.
Ліфт зупинився, наш головний герой перехрестився, відчинилися двері, і прямо перед ним з'явилася висвітлена пергідролем карлиця. Не встиг наш головний герой вискочити з ліфта, як карлиця, вдягнута у дитячу дублянку, шмигнула до кабіни, виштовхала з неї нашого головного героя і зі словами «привіт, сусід» натиснула кнопку й зникла. Ліфт поніс її донизу, у невідомість поверхів та людських доль. А наш головний герой залишився стояти у яскраво освітленому приміщенні, яке більше було схоже на лікарняну приймальню, ніж на сходовий майданчик.
– А це і є приймальня, шановний! Тільки не лікарняна, якщо встиг помітити! – почув він зичний голос, що лунав крізь, здавалося, динаміки.
– А він і лунає крізь динаміки, шановний! – знову почув він голос, який вже лунав звідкись праворуч. – Давай-давай, хлопчику, іди до мамки, на голос…
– А? – чи то не зрозумів, чи то злякався наш головний герой.
– Бе! Давай сюди! Ти запізнився, шановний.
– Рита Львівна? – перепитав наш головний герой.
– Ні, Льоня Космос, хто ж іще. Довго я буду чекати? Ніжками, ніжками, маленький.
І наш головний герой, підкорюючись погрозливому голосу, за мить опинився у невеличкій кімнаті, що більше скидалася на третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.
– Тут вам і смерть, – пролунав голос невідомо звідки, у кімнаті загорілося верхнє світло, і наш головний герой побачив її, жінку страшної вдачі. Риту Львівну.
Рита Львівна
Так-так, саме Рита Львівна. Зовні вона була схожа на велетенську людиноподібну жабу. Невисока, проте об'ємна, з довгим, нижче плечей, чорним волоссям, що звивалося горгонськими зміями, вона стояла посеред кімнати. Чималий неохайний рот відкривався без видимої (радше, чутної) на те причини. Губна помада кольору перестиглої сливи