Кляса. Павло Вольвач

– вчувся уривок зневажливо-примирливого Жабиного пирску. – Знайшов з ким…

      Сука Жаба, знайшла малоліток…

      За мить харциз, прихопивши з собою ротату леді, розчинився між оторочених місячним і ліхтарним світлом нічних лаштунків.

      17

      Сором і цікавість – два відчуття міцно засіли в Павлові після нічної пригоди. Потім сором притлумився, а зацікавленість – хто ж то такий був? – залишилась.

      Втім, час ішов, а підходящих кандидатур на роль того зухвальця в мікрорайонському житті не проступало.

      Вже проти глибокої осені, стоячи в пивній і за звичкою розглядаючи відвідувачів, Пашок наштрикнувся поглядом на незвичного чоловіка років тридцяти п’яти. Раніше його він не бачив в Орєха ніколи, це точно.

      Коричнева шкіряна куртка підкреслювала акуратну міць незнайомцевої фігури, а важким підборіддям, що завершувало його видовжену, з бандитськи запалими щоками голову, водив він уповільнено й гордовито. Принц крові.

      Чимось він нагадував Джека Лондона, чиє фото Пашок ще класі в п’ятому знайшов в якомусь журналі під час збору макулатури і потепер шкодує викинути. Аристократичний вигляд незнайомця, що явно вирізнявся з пивного загалу, завершували сиві, з-під дорогої ондатрової шапки, скроні, хоч і не такі неприродно білі, як здалось Павлові колись вночі, а все ж незвичні на молодому загалом обличчі.

      «Він!» – шкірою Павло відчув, що давня зустріч була саме з цією людиною і ні з ким більше. Той нічний жиганисько стояв від Павла через кілька столів, можна навіть банкою влучити, і стримано покивував, слухаючи якогось мужика в чорній шубі. Про банку, однак, думки не було, Пашок давно і майже безболісно прийняв ту, сивоскронного, перемогу й мовчки ковтнув її, не признаючись навіть самому собі в боягузтві, але все ж визнаючи власну слабшість. Куди тут діватися. Хай.