Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.
– Знаєш, – сказав він мені, – вночі, коли всі засинають
і темні ґрунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю, як вони ростуть —
гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.
Сезонна робота в Карпатах
В Карпатах повітря прогрівається швидше,
ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,
але навіть тут трапляються речі загадкові
й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,
за пару кілометрів звідси, вбили жінку.
Поліція намагалась когось знайти,
але кого ти в горах знайдеш – найближчі
потенційні вбивці живуть за двадцять
кілометрів звідси, себто в Словаччині.
Але щось вони собі там винюхали, натякали,
що знають убивцю, але не скажуть – аби
не заважати слідству. Не знаю, не знаю,
що вони досліджували, але слідству справді
краще не заважати. І тепер всім, хто
проходить цією дорогою, скажімо о пів
на першу ночі, обов’язково стає
моторошно, ця атмосфера смерті, хапає
тебе за волосся і підіймає над деревами,
і ти бачиш всіх потенційних убивць,
і боїшся ступити на землю,
яка вже прогрівається,
вже прогрівається.
Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,
як це могло бути.
Ось вона вийшла на дорогу
і побачила цих похмурих
чоловіків, які переганяли глухими дорогами
свої отари. І ось вона стала просто проти них
і кожен із них подумав – ось ця жінка, яка
несе сум’яття у наші душі, яка внесе розбрат
поміж наших овець, яка дістане флейту
і наші вівці, гордість сільського господарства
республіки, підуть за нею
в безчасся і морок.
І що в такому разі було далі? – далі намагались
докопатись до правди поліціянти. А далі один із них
заговорив: браття, я знаю, що ви думаєте, ви думаєте,
чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку,
яка хоче забрати наші душі і наших овець,
то ось що я вам скажу – подих туману