– Ага! – сказав дон Жуан, міцно стискаючи в руці пляшечку – так уві сні ми хапаємося за гілочку, що втримує нас над прірвою.
Він бачив око, ясне, мов у дитини, живе око мертвої голови, світло мерехтіло в ньому, яскріючи в росинках свіжої вологи; опушене гарними чорними віями, воно світилося, мов далекий самотній вогник, що його подорожній бачить зимового вечора посеред безлюдного поля. Це блискуче око, здавалося, от-от кинеться на дона Жуана, воно мислило, звинувачувало, проклинало, погрожувало, судило, промовляло, кричало, впивалося в дона Жуана. Усі людські пристрасті відбивалися в ньому: і палке благання, і царствений гнів, і почуття закоханої дівчини, яка благає ката помилувати її; одне слово, це був справді розпачливий погляд – такий погляд посилає людям засуджений на смерть, коли ставить ногу на останню сходинку ешафота. Стільки життя променіло з цього воскреслого уламка, що дон Жуан відступив, охоплений жахом. Він пройшовся по кімнаті, не сміючи подивитись на око, яке ввижалося йому на килимах, на підлозі, повсюди. По всій кімнаті мерехтіли іскорки, сповнені вогню, життя, розуму. Скрізь блищали очі, що переслідували його, немов зацькованого звіра.
– Він прожив би ще сто років! – вихопилося в Жуана, коли диявольська сила підштовхнула його до батькового ложа і він знову прикипів поглядом до ясної зіниці.
Аж раптом у відповідь на його слова наділена розумом повіка опустилася й піднялася, як то буває в жінки, коли вона дає згоду. Якби мрець вигукнув: «Так!», дон Жуан менше перелякався б.
«Що ж робити?» – подумав він.
Він знайшов у собі мужність спробувати закрити оживлену повіку. Його зусилля виявилися марними.
«Розчавити око? А чи не буде це батьковбивством?» – подумки запитав себе він.
«Так», – відповіло око, підморгнувши з жахливою насмішкуватістю.
– Он воно що! – вигукнув Жуан. – Тут якісь чари!
І підійшов ближче, щоб розчавити око. Велика сльоза скотилася по проваленій щоці трупа і впала на руку Жуанові.
– Яка гаряча! – скрикнув він і опустився на стілець.
Цей поєдинок стомив його так, наче він боровся з янголом, як біблійний Яків.
Нарешті дон Жуан підвівся й сказав:
– Аби тільки не було крові!
І зібравши всю мужність, необхідну для того, щоб учинити підлоту, він крізь рушник роздавив око. Несподівано пролунав чийсь жахливий стогін. Дико завивши, здох бідолашний пудель. «Невже він був батьковим спільником і знав про цю таємницю?» – подумав спадкоємець, дивлячись на вірного пса.
Дон Жуан Бельвідеро здобув славу шанобливого сина. Він спорудив на батьковій могилі пам’ятник із білого