І з тими словами Готліб підійшов до вікна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвилі скочив вікном надвір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Готліба вже й сліду не було. Тільки високі лопухи в саді шелевілися, немов щось тихо між собою шепочучи.
В тій хвилі вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати:
— Пані, пані!
Рифка живо отямилась і створила двері.
— Пані, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?
— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонівши, мов грань.
— Та тепер. Мені здавалося, що пані кричали.
— То в твоїй дурній голові кричало, малпо якась! Марш до кухні! Чи я ти не казала аж тоді приходити, коли тя закличу?
— Але мені здавалося, що мя пані кличуть? — несміло закинула служниця.
— Марш до кухні, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — і най ти на другий раз не здаєся нічо, розумієш?…
ІІІ
Минуло вже три неділі від закладин. Леонів дім швидко здвигався догори: підвалини були вже положені, і фронтова стіна з тесаного каміння зносилася вже на лікоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях і сам Леон цілими днями тут просиджував, нипаючи в кождий кут і всіх понукуючи до поспіху. Але се недовго тривало. Якесь нагле діло покликало Леона до Відня, а хоть без нього робота й не йшла повільніше, то прецінь робітники якось легше відотхнули, не видячи над собою тої вічної змори.
Одного ранку, ще перед шостою годиною, кілька робітників сиділо на дилинах та камінні, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о тім, о сім, поки прочі робітники сходилися. Ось прийшов і будовничий, оглянувся довкола і остро крикнув:
— А що, всі ви ту?
— Всі, — відповів майстер мулярський.
— Зачинати роботу!
Один робітник закалатав. Зворухнулось усе на плацу. Муляри плювали в руки і брали відтак оскарби, кельні та молотки; хлопці та дівчата, наняті до ношення цегли, стогнучи згинали плечі і накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгі кілки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслі помахували блискучими топорами; трачі лізли на кобильниці; велика машина людської робучої сили зо скрипом, стогнанням та зітханням почала входити в рух.
Втім, улицею, від ринку надійшов ще один робітник, скулений, нужденний, схорований, і завернув на плац будови.
— Дай боже добрий день! — сказав він слабим голосом, стаючи близь майстра. Обіздрівся майстер, поглянули й другі муляри.
— То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?
— Та ніби здоров, — відказав Бенедьо. — Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити!
— Ну, а зможеш же ти робити, чоловіче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небіжчик, куди тобі до роботи!
— Га, що діяти, — відповів Бенедьо, — що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень і сам поправлюся та окріпну. А місце чень ту буде для мене?
— Та воно би то… як же, бути буде, рук треба якнайбільше, бо пан квапить з будованням. Піди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи.
Бенедьо