Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.
А ми собі не страшкі!…
«Гуттю-га!» — на зайця!
Та живенько до ломач —
Аж там сиві яйця.
«Заберімо!» — «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!…
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
«А що, сину? — каже дід. —
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти
Будем закладати?»
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! — кажу. —
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!»
То, бувало, святий хліб
Аж комин колише!…
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
Та як хвостом замахнув —
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю скирти
Так і полетіли!
А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився.
Та ото вже тра було
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив, —
То-то було жити!
Все було у нас їдно:
Здатність і заможність,
І хазяйство, й ремество,
І смак, і набожність.
Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.
Мати ходить цілий день,
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі
Вудку закидаєм.
То, бувало, таки так
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух,
То тягнем свитину.
Купувати коли що —
То рука дрижала,
Зато купим, то по нас
Аж земля движала.
А набожні що були,
То сохрани, Боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять, може,
То,