3 дівчина. А мати його? Та вона ж її цілком проковтне, не соливши, з’їсть!
Шкандибиха витикається з-за дерева.
Та ось і вона. Дивіться, дивіться, яка страшна!… Іч, як похнюпилася… Чи не сина, бува, шукає, щоб йому доброї моркви вскребти? От злюка, господи!… Як справді піде Наталя за Карпа, то вип’є чималу та ще й повну від такої свекрухи!
ВИХІД IV
Шкандибиха (про себе). О-о… зібрались!… Чого вони зібрались?… До хлопців, бісові сучки, аж іржуть!… На шию серед дня б вішалися!… Ні стида їм, ні сорому! (Плює). Який тепер світ настав? Господи! (Хреститься). Колись дівчина глянути у вічі парубкові соромилась, а тепер — сама на шию скаче!… Тьфу! поганки! нетіпанки!
3 дівчина. О, дивіться: бурмоче, бурмоче… То, певне, нас лає.
Дівчата сміються.
Шкандибиха. Чого ви зуби скалите, сучки? Чого ви на мене витріщилися?
3 дівчина. Їй-богу, вона, мабуть, відьма…
Дівчата ще дужче заливаються з реготу.
Шкандибиха. Сміються!., регочуть!… Ги-ги-ги! го-го-го!… Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови та сучі очі!… От їм що: хи-хи та сміхи… А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе).
ВИХІД V
3 дівчина. От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе… А ходімо, дівчата, за нею навзирці.
Дівчата. Ходімо! ходімо!
Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виход Наталя з Марусею.
ВИХІД VI
Наталя. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі сестрице.
Маруся. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трох що-небудь мав за собою — зараз би послав старостів до тебе… А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!
Наталя. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?
Маруся. Та більш і нічого.
Наталя. Так таки — нічого?
Маруся. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже — не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та… Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати… І в такі часи завжди зіходе з двору.
Наталя. Куди ж він зіходе?
Маруся. А господь його знає! Світ’за очі…
Наталя (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!
Маруся. То що б було?
Наталя (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).
Маруся. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?
Наталя. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!… Чи удень сиджу я одна, самотою, — він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу, — і сонній він мені привиджується, не дає спокою!
Маруся. Ото вже ти його так укохала!… А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.
Наталя.