Його не тільки не обирали за старшину в яхт-клубі, але навіть трохи не випровадили з самої спілки через те, що він завсіди затягував спільницьку вкладку і часом зовсім не платив її. Він втисся в той клуб, щоб поєднаться і познайомиться з синами багатирів та панів і всунутись в їх компанію. Ним трошки нехтували деякі багатіші спільники яхт-клубу. Але скрізь між знайомими він удавав з себе падковитого діяча, і такого завзятого, що без його нігде й вода не освятиться, як кажуть на селі.
«Щось воно не просте оцей Уласевич, — тяглась в Меласі думка. — Чи не з аристократів він часом, що так правує та верховоде там в яхт-клубі, де скупились київські багатенькі панки? Між великими панами часом трапляються такі оригінальні люде. А губи в його не погані, хоч і товсті. Тільки язик широкий, як лопатень. Так і лізе з рота, неначе млинець висовується. Якось негарно. Зате ж цей Уласевич, знать, веселий, бо говорючий».
Але і в самої слизькоязикої Меласі язик був широкий та довгий і в розмові аж вилазив з рота; тільки вона того в себе не примічала й за це не знала, бо люде бачать чуже під лісом, а свого не бачать і під носом.
— От у Петербурзі, як я був спільником в яхт-клубі, на виборах справа велась якось інакше, краще. А тутечки… Ет! одним словом — дикуни! африкандери київські!
— А завтра ще доведеться засідать в товаристві рятування на водах, — промовив згодом Михайло Кирикович.
— То ви й там записались в спілці? — спитала стара Гуковичева.
— Я й там записаний, бо це товариство близьке до нашого яхт-клубу. Ми рятуємо й утоплеників, — сказав Уласевич.
— Здорово ж ви любите цей спорт, коли рятуєте утоплеників. Я зроду-звіку не попливла б їх рятувать, бо боюсь собак, води й утоплеників найбільше, — залящала Мелася.
— Нема там нічого страшного. Вхоплю за руку або за чуба та й тягну за дубом, доки гребці витягнуть чоловіка в човен.
— Ой страшно! Я боязка й боялась би навіть дивиться на таку подію, — сказала Мелася. — Добре, що в нашому селі в ставку води — старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів утопиться, то не зможе цього зробить, хіба б зумисне уткнув голову в багно.
— А я навіть кохаюсь в цьому спорті. Як сядемо було на яхту в Петербурзі та як вдаримо веслами плиском, а потім як розженемось та вріжемось в хвилю, таку завбільшки, як оцей дім, тоді вискочимо на вал та й скотимось, ніби з гори, та в одну мить шубовснемо, неначе в долину. Аж дух тобі забиває! Пишно! Дивно гарно! Яка приємність летіти без крил то вгору, то униз, неначе в чорторию! От гарна гойдалка! Ож прийдіть будлі-коли до нас та сядьте з нами на яхту. Ми пустимо яхту вниз серединою річки, саме бистриною. Це трохи нагадує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!
Елпідифор Петрович тільки