Оповідання й новели 1921 — 1923 . Хвильовий Микола

арабескам — finis. І тобі, синє вечірнє місто, надхненно співаю славу. І йдуть, і пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк. Сторожкий дзвін. Бігають огники — такі химерні, мов фіолетово-рожеві ліхтарики в ресторані японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор і уперто розглядає строкаті вітрини державних крамниць. Іду. Раптом падає під ноги різнокольорова реклама, і я згадую чарівний ліхтар, що в забутій школі мого дитинства демонстрував на стіні картини. Це — не кіно, це — примітив, але я його ніколи не зрівняю з кіно, бо тоді була надзвичайна вразливість і таке миле й симпатичне дитинство. Іду. Синій вечірній город. Азія. Б’є годинник. Іду.

      …А за мною прожектор, трамвайні ліхтарики, тротуарні світлові плакати й мільйон інших дрібниць. І все це мчиться в химерному колі асоціацій і пливе, мов Сатурн у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією і все, що тут, на землі, загубилось у хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості.

      …Іду. Синій вечірній город. Азія. Б’є годинник. Іду.

      БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ 

      І

      Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:

      Товариші! Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.

      Підпільний ревком

      Д’ех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: — Так… Розумію… Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.

      II

      Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби… Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі ґорошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.

      …Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.

      Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків.

      …І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: — Ну, єсть плакат! — Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. — Кажу — прояви себе! І розповів: треба