Поезії поза збірками. Леся Українка. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Леся Українка
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу

      Я поглянув на святе обличчя

      І зненацька скам’янів від дива —

      Хоч у сні ніщо нас не дивує,

      Але ж то було всім дивам диво:

      Я побачив руськеє обличчя,

      Римською тіарою вінчане!

      Боже мій! та я його так часто

      Зустрічав у львівськім семінару!

      Він пізнав мене і так промовив:

      «Повернися у свою країну,

      Понеси їй звістку благодатну,

      Що віднині кожний вірний русин

      З ласки бога станеться безгрішним,

      Тільки має всім властям коритись.

      «Ність бо власті, еже не от бога».

      (Тут я нишком усміхнувсь, панове:

      Вже цього він міг би нас не вчити!).

      А хто хоче просто йти до раю

      І в вінці, як мученик, сіяти,

      Той повинен прочитати пильно

      Цілий річник «Руського Сіона».

      (Тут, не знаю, чи й признатись, браття,

      Защеміло трошки в мене серце).

      Окрім того, я заповідаю

      Вірним всім піти в похід хрестовий

      Проти всіх плюгавих, одчайдушних

      Сіячів ворожих, бридких впливів,

      Їх нам треба нищить без пардону!

      Буде вам за сеє рай на небі,

      На землі ж то поки що ще тайна…»

      Тут я крижем впав перед престолом,

      Хтів промовить щось, але прокинувсь

      І покликнув голосом великим:

      «Гей, на бога, милі руські браття,

      Хоч би всім нам згинути судилось,

      Мусим мати свого кардинала!

      А вже сам він дійде до престолу».

      Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,

      Бо казала так моя бабуся

      (То ж була сама народна мудрість):

      Сон, що сниться у неділю рано,

      Зроду-звіку не минає здарма.

      1895

      На пам’ять 31 іюля 1895 року

      Тепер прощай! Хто знає, чи надовго…

      Ми, може, хутко будем походжати

      По горах київських та по гаях волинських,

      А може, поки зійдемося знову,

      Води багато утече з річок

      І сліз з людських очей. Хто теє знає?

      Колись я думала для тебе на прощання

      Увити гарне рондо чи сонет

      І рифмами уквітчати навколо,

      Немов гільце весільне, — та шкода!

      Тепер посох садочок мого серця,

      Не знаю, чи коли й одмолодіє.

      Торік бувало тут, над сим потоком,

      Звивала я тобі вінки барвисті,

      Тоді ж у мене і квітчасті вірші,

      Жартуючи, лилися з-під пера, —

      Але тепер нема квіток для мене

      Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.

      Колись я мала той дівочий звичай,

      Як покидала край який надовго,

      Збирати квітки з наймиліших міст

      І брати їх на пам’ятку з собою,

      Тепер взяла я грудочку землі,

      Колись її положать надо мною…

      Сестрице люба, я тобі бажаю

      Ясного щастя (коли се не мрія!),

      Щоб «радою» і радістю ти стала

      Усім, кого