Думи і мрії. Леся Українка

      І пломінь пожару, і місяць, і зорі.

      Та пісня, як море, і стогне, й рида,

      І барвами грає,

      І скелі зриває,

      Як чиста прозора вода.

      Всі слухають пісню: нещасний коханець,

      Щасливая пара, і мати, й дитина,

      Співа тую пісню дружині дружина, —

      Те знає і тішиться музин обранець,

      Бо вдень, серед люду, поети мов діти,

      Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,

      І вабить їм очі великая слава,

      Якої не дасть перемога кривава, —

      В надії на неї терновий вінець

      Прийма молоденький співець.

      Ось день проминув, зник і вечір погожий,

      Ніч криє і місто, і табір ворожий,

      І дивляться любо небеснії очі;

      Поснули усі, до спочинку охочі,

      Здрімалася навіть обачна сторожа,

      Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,

      Кориться їй все під кінець;

      Але не кориться співець.

      Ті промені горді, ясні, золотії,

      В ньому розбудили і речі, і мрії,

      Їх стримати — груди тісні!

      І прудко, мов іскри з багаття огнисті,

      Мов хвилі гірського потоку сріблисті,

      Летять голоснії пісні.

      І ллються, і ллються без примусу, вільно,

      Недбалі про славу й вінки,

      І линуть з північними вітрами спільно

      Високо під ясні зірки.

      Бринить у них радість, лунає і горе,

      Шумить у них спогадів, мрій ціле море,

      Навколо них розпач хаосом чорніє,

      Над ними веселка надій променіє.

      Не знає поет, чи хто слуха його,

      Не стримує серця і співу свого,

      Співа серенаду ясній своїй зірці,

      Та ночі, та музі своїй винозірці,