З її сліпим вельможним панством,
І хана з хижим азіатством
І церкволюбницю Москву.
ХІV
Ані його по духу кревні,
Печені хутко докторці,
Защитники катюги ревні,
Цвірінькуваті горобці, —
Ті, що до книжників лестились
І книгогризами зробились
Да й стали наших поучать,
Що наша шмальцьробна буда
І будники були з-між люда
Такі, що вміли будовать,
ХV
Се єсть будинки майструвати,
Церкви та замки, — люд буйний,
А не послід, що відметати
Його звик геть від себе свій, —
Що по полях ратаювати,
А по містах крамарювати
Не вмів, не здужав, не хотів,
А ждав козацької руїни
І з кочової України,
Як шершень в пасіку, летів.
ХVІ
Не снились там і книгогризи
Панькові посеред левад,
Що, повбиравшись в пишні ризи,
Сповняли брехунами ад…
Все, що чинили, що писали,
Про що кагалом розмовляли,
У його Лета пойняла
І всі книжки несамовиті,
Половою мішки набиті,
В запомин-море понесла.
ХVІІ
Як же та Мors, мовляв, морснула
Його косою, мов на жарт,
Душа від тіла полинула,
Байдужна, хто їй кум чи сват,
Чи ворог клятий, чи друзяка,
Без сорома в очу собака,
Що, знай, крутив-махав хвостом,
Поки вхопив не по заслузі
Не псу належне, не котюзі
І втік з нетрудженим шматком.
ХVІІІ
Байдужен їй і Каменецький,
Природний єзуїт-земляк,
Підлиза-прасол кролевецький,
Душею ласий потурнак;
І тульський писар, що з ним гризся,
Покіль пройдисвітом зробився
І став з підбрехача панком,
Тоді мов браттє обнялися,
Мов чорт із бісом понялися
Або хан з Хмелем-козаком.
ХІХ
І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвано вовчком…
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь, ступала,
Хвостом слід вовчий замітала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей.
ХХ
І той, що за роботу брався,
Над прислівями працював,
А потім із дітей знущався,
Калюжею письменство звав,
Бо «грузнуть у літературі»,
Не підклоняються цензурі
І люблять правду над брехнею,
Той, що не бачить і не чує,
Як бідна дітвора бідує,