Куліш у пеклі (Староруська поема Панька Небрехи)
1. Заспів
І
Усім лучалось нам чувати
Не раз між людьми, та й не два,
Чи то й написане читати
Про пекло й про його дива.
Гомер, Віргілій, Котляревський
Співали про той мир мертвецький,
А Дант — мов на Дону там був.
Ще якось і в чистець пробрався
І в рай за дівчиною вгнався,
Та ба! там гарбуза здобув.
ІІ
Мені, Небресі, зась плескати
Про те, чого не бачив сам,
Шкода про те оповідати,
Що в пеклі діється і там,
Де наші очі ледві бачать,
Як душі зорями маячать,
Но, сам Куліш мені не дасть
Про все те страхіттє збрехати,
Якого мусив він дознати
Через людську, мовляв, напасть,
ІІІ
Оце ж про все, чого мій любий
Тезко Олелькович дознав,
Як до останньої вже згуби
Лукавий мир його загнав,
Тепер вам певно слебезую
І правду безо лжі ясую:
Бо з пекла він живий вернувсь,
Протей брехливого народу,
Що не збрехав ні слова зроду
Про добре й зле, чого здобувсь.
ІV
Він був із пекла геть ізнявся
Над передвічну дику тьму,
Аж се Ілля святий озвався
І громом загримів йому
Віддалеки над головою:
Коли не надишся стрілою
Летіти в пекло сторчкака,
Як ті, що тільки молитвами,
А не спасенними ділами
Заломлють попа й дяка.
V
Вертайсь додому і, що знаєш,
Що думаєш, кажи, як єсть, —
Не так як у брехак читаєш, —
Хоч би тобі за правду й смерть
Від злюк у вічі зазирала,
Хоч би й Москва на тебе встала
І рідна предківска земля…
Дурницю мусиш занедбати
І на лукавих не вважати,
Яка б ні лучилась пеня.
VІ
Що я книші святим розвожу
І торохчу своїм возком,
Дак се храню я правду божу,
Щоб злюки хитрим язиком
Її в брехню не повернули
Да про страшний суд не забули,
Що буде всіх людей судить.
Оце ж і знай, що я громами
Тебе від них та блискавками
За правду буду боронить?
VІІ
Під сими ж то запевненнями
Почув Панько пророчий глас
І голубиними крилами
Вернувся дух його до нас.
Тепер шкода його судити
Міносу да хвостом крутити:
Нічого не боїться вже, —
Бо торохтюча колесниця
Його від кривди стереже.
2. Пісня перва
І
Куліш завзятий був писака,
В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.
Що коїв лях і гайдамака,
До всього пильно доглядавсь.
Ще ж завела його охота
Писати всячину й про чорта
Та й про богів оповідав.
«Боги, — рече, — пішли з героїв,
Преславних душогубством воїв,
Що й дідько б ради їм не дав».
ІІ
Таки Панько писав-проводив
І всіх чортів письмом дрочив.
З писаками ніже не ладив
За їх героїв і богів,
Бо душогубство прославляли
І до богів за темні хмари
Драбину строїли собі,