З Дніпра на Дунай. Адріан Кащенко

щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.

      Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю підрубані дерева.

      — Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. — Час уже й снідати.

      — Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги.

      — Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.

      — Коли ж попливемо?

      — Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так, що аж уночі.

      Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з’їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти.