Австро-Руські спомини (1867-1877). Михайло Драгоманов

котру взяли молоді галичани в збиранні матеріалу для історичних пісень. За це діло взявсь д. Мелітон Бучинський і виконав його на славу! Він здобув готові вже записи від кількох земляків і зорганізував цілий півчок записувачів, так що, повернувшись у Київ, я застав цілі пачки присланих ним пісень, впорядкованих lege artis[7]: кожна на осібному листочку, з поміткою сторони, оселі, записача. Скарб цей і досі не вичерпався, бо й досі не викінчено видання укр[аїнських] політичних пісень, та святі знають, коли і викінчиться, бо в 1886 р. мені написав кружок наших щирих земляків, що почате мною видання («Полiт[ичних] пісень українського] народу в XVIII і XIX ст.») для них шкідливе {Шкідливе також і повне видання «Кобзаря» Шевченка!}! Окрім спеціально політичних пісень, д. Бучинський передав нам у Київ цілі збірки, котрі теж лежать дурно в мене: я кілька разів обертався до різних галичан, що радий передати ті пісні для друку, та з того нічого не виходить. Львівські народовці не мають з чого печатати твори «велетня» (як вони кажуть) народу, бо видають папір і заходи на «класичні» драми, комедії, подорожі й т. інші твори своїх проводирів, – твори, від котрих по крайній мірі я, грішний, позіхаю, роздираючи рот аж до ухів, – а певно ж хто-небудь, людина з більш «класичним» смаком, ніж я, ними ласує! А твори «велетня-народу» хай полежать!

      Розпрощавшись з січовиками, я поїхав у Гейдельберг, а потім в Італію, де зостававсь дві зими (1871-2 і 1872-3), безперервно переписуючись з січовиками, а найбільше з одним з них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичині й усій Слов'янщині, літературних праць моїх і інших справ «Січі» і других товариств слов'янських, а найбільше руських у Відні. З останнього поводу мені доводилось дуже споритись з моїм звичайним кореспондентом. Як звісно, всі слов'янські товариства у Відні доволі панславістичні і почастно не пропускають пригоди (а тоді напроти німецько-бюргерському централізму ще більше) показати свою симпатію до Росії. З цього настрою користуються панславісти московсько-реакційного напрямку, до котрих прихилялась завше частина русинів, котра належала тоді до товариства «Русская основа», куди входили всі буковинчики й угорські русини, що вчилися у Відні. Щоб одрізнитись од таких земляків, січовики віддалялися від усяких панславістичних зборів, в чому сходилися з поляками. Через те, звичайно, в усіх кореспонденціях в слов'янські, в тім числі й російські газети про всякі урочисті збори віденських слов'[янських] товариств стояла стереотипна фраза: «Були всі слов'[янські] товариства, окрім поляків і українофілів».

      Мені таке поступовання січовиків вдавалось нераціональним і непрактичним. Я силувавсь впевнити їх, що сама по собі ідея панславізму не противна українству, котре, власне, і почалося як серйозний рух федерально-демократичним і гуситським панславізмом Костомарова й Шевченка («Посланіє до Шафарика»), і що українці замість того, щоб віддалятись від слов'ян, мусять при всякій пригоді сходитися з ними, щоб маніфестувати, власне, той панславізм, котрий безпремінно