Воздвиженський почутив те полум’я в кожному пружку її лиця, в кожній фалді її одежі. Вся його енергія хто його зна де й ділась; він побачив, що шкода й заходу, і мовчки вийшов з кімнати, куди долітав регіт товстих і веселих архімандричих голосів.
— Йди сам, регочись там з ними! — промовила Марта йому навздогінці.
Воздвиженський вийшов до гостей, як опарений. Він хотів розмовлять, але слова зникали з його пам’яті, десь зслизали з язика.
Архімандрити випили чай, пореготались, потім заскучали. Гостей більше не приходило, бо Марта навіть не просила Дашковичів. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсім здорову жінку, і архімандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг. Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кільки разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум’я й пекло йому ногу.
Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум’я, як і недавно перед тим.
— Наробила ж ти мені сорому! — сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м’якіший.
Марта зараз постерегла ту зміну, і полум’я кругом неї поменшало.
— Не бійся! попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап’ються, й наїдяться.
— Як же я буду після цього дивиться їм в очі?
— Прямісінько й простісінько; подивишся в очі та й годі.
— Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!
— Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.
Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.
— Тільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.
В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.
— Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.
— Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?
— А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.
— А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради. Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а