— От ходить до мене Хоцінський та годить мені. Недавно оце прислав мені деревні на повітку та на опал три хурі хмизу.
— Чи й той пан годив тобі, що передніше був тута? — спитав о. Мойсей.
— Де там тобі! Той був з багатих, значних панів, з аристократії, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що він і тепер панує на Вкраїні, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.
— А хіба ж і не панували вони в нас? Що хотіли, те й робили, не було їм упину, — одказав о. Мойсей.
— Як приїхав до нас той передніший старий пан, я накинув свою скуфію, надів найновішу, найпросторнішу рясу, трохи напиндючивсь та й пішов до його, — думаю: познайомлюсь і поговорю за квит на дрова, бо тоді, бач, пани давали нам дрова на топливо з свого лісу. Заповістивсь через лакея. Коли це — виходить до мене пузань у шлафроці з люлькою в зубах на довженнім цибукові; надувся, насупився, напиндючивсь і заступив мені двері до гостинної, та починає питати, чого мені треба, як того мужика, а сісти й не просить. Е — думаю, — вибач на цей раз! Не годиться ж таки мені стояти коло порога, та ще й в скуфії. «Вибачайте, кажу, пане, але ні вам, ні мені не випадає говорити навстоячки!» Взяв я поминув його, пішов в гостинну та й лагожусь сісти в найбільшому кріслі, а його прохаю сісти коло себе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелів та й почали вгнізджуватись. Ніяк не влізу в прокляте крісло, таке вузьке! Коли дивлюсь, і пан трохи застряг, бо і сам не влізе гаразд. Ха, ха, ха! — зареготався я, а пан і собі за мною. «Шкода, кажу, пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебіль. Сідаймо де інде, — на софі, абощо!» Сів я та й упірнув у пружини сливе до самого долу, а пан упірнув з другого боку. Сидимо ми, тільки голови наші видно, мов десь за горбами виглядаємо! А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку. Одже, од того часу і почав ласкавіше зо мною поводитись, почав навіть руку подавати.
— Випиймо, о. Мойсей, за вічну пам’ять шляхетського, польського гонору! За їх бундючність давню!
Випили й закусили.
— Е, о. Мойсей! ти, бачу, й честі не знаєш. Дивись! вже горілки тільки на дні! — промовив о. Хведор, трясучи останньою горілкою, котра шелестіла в пляшці. — Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лізти в ту хату, бо матушка почує.
О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пірнув у темні двері. Але матушка, мабуть, звикла навіть через сон стерегти барильця і пляшок з горілкою, — зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темної хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горілка жалібно плескалася в порожньому місці.
— Благовіствуй, земле, радость велію! — каже о. Мойсей.
— Не дуже й «велію», бо тільки на дні, та й то простої, не настояної. Не потрапив на друге барильце… бо в хаті поночі.
— Дарма! давай покуштуємо, яка вона на смак!
— Як же твої сини? — опитав о. Мойсей, впіймавши доброго гедза з стакана.
— Як? Василь вже в філософії, вчиться дуже добре,