Навіжена. Іван Нечуй-Левицький

встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом’яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.

      Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю? – спитала вона в Ломицького. – Може, ви богомільні?

      – Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі! – сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.

      – Ваш начальник, здається, дуже богомільний? – сказала Каралаєва?

      «Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б’є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати, – подумав Ломицький і потім промовив: – Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».