— А ти, Дмитрiй, знаєш… не дурень.
— Дякую.
— Iй-богу! — несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. — Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.
— Саме якого?… Того, що з правила можна робити винятки?
— Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?
— Цiлком справедливо, — сказав Карамазов. — Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.
Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.
— Знову фiлософiя! — сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика — десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв’язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.
— Кого ти там визираєш? — спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.
— Як би тобi сказати, — раптом вимушено усмiхнувся той. — Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.
Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.
— Яка це Аглая? — спитав вiн. — Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?
— Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.
— Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?…
— Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами мандрують до базару повз наш будинок.
— Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, — з захопленням сказав лiнгвiст. — Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас… I це, до речi, багато краще твоєї фiлософiї.
Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.
— Добре! — сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. — Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiєю з цих дам… саме з Аглаєю?
— Хiба ти вже встиг так далеко зайти?
— За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.
— От чудак! — скрикнув вiн. — Навiщо тобi робити